Нейтральна територія - Страница 45

Тоді Він помре разом з Чирвою.

Стороння людина так вчинити не зможе. Художника ніхто на гарматний постріл до хворого не підпустить. Роман зізнався: вчителя, з яким знайомий багато років, він убити не зможе. Сам Фідель Васильович нічого не відповів.

— Сподіваюся, проти моєї кандидатури в якості камікадзе заперечень нема?

Запитання Чирви було складним. Заперечити — брати на себе сміливість шукати іншого смертника. Погодитися — підписати смертний вирок людині, яка нікому не зробила зла, на що ніхто з присутніх не має права. Так само, як і залишити все як є.

По обіді Фідель мав розмову з головним лікарем. Що там, мовляв, за заїжджий двір у вашому кабінеті? Виявляється, головний лікар знав Чирву, слава скандального вченого насторожувала, присутність його нічого доброго не дасть, тому, самі розумієте, не бажана. І Ващенко чомусь переселився з дому до кабінету, з ним цей художник-алкоголік, аби ще ситуація була надзвичайною, коли лікарям доводиться чергувати цілодобово, але все спокійно, нічого аж такого немає, і розпорядок не передбачає… Настукали вже, усе ясно, Фідель здогадувався, хто, але стукачам Бог суддя, тільки ж не пояснити головному — не все добре в його королівстві. Розмова завершилася нічим, Фідель намагався говорити спокійно, і йому вдалося переконати шефа — все о’кей, це не надовго. Все-таки головний не полінувався, вичепив у відділенні Чирву і про щось з ним переговорив, насамкінець сказавши: «Ви всі дочекаєтеся неприємностей». Неначе їх чимось тепер можна налякати.

А ще події тієї ночі, після яких Фідель Васильович, з червоними від безсоння очима, наважився стати Його катом. Порівняно з цим позавчорашні синці здавалися трохи екстремальними наслідками агресивних жіночих пестощів, його дружина інколи тяжіла до такого.

Вночі Фіделя підняла до стелі неймовірна сила. Уві сні. І сильно вдарила кілька разів об підлогу. Наяву. Він прокинувся від криків дружини, в дверях спальні стояла перелякана донька. Дружина сказала потім, що він кричав уві сні, і вона, прокинувшись, з жахом помітила, як його щось піднімає і жбурляє. Отямився і усвідомив усе Фідель лише після п’ятого удару. Це від нього так боліла голова. І рана кривавилася…

…Коли йому було дев’ять, він упав з яблуні. У бабусиному садку збирали врожай, Фіделеві вже на той час дозволяли лазити на дерева і подавати батькові відра. Того разу дорослі відволіклися, а хлопчисько захопився. Все сталося швидко: тільки-но він знайшов опору, потягнувшись за стиглим яблучком, як опинився на землі. Короткий політ, порожнеча, перелякані крики матері й бабусі. Підвівся Фідель сам, але, дійшовши до ґанку, знову впав, голова запаморочилася. Легка черепно-мозкова травма. Відтоді Фідель боявся висоти. Страх упасти знову і відчути біль та сором доводили до істерики. Батьки змушені були поміняти дев’ятий поверх на другий, і все одно — лише до шістнадцяти років страхи потроху минулися. До позавчорашньої ночі, коли уві сні він довго летів з літака, парашут уперто не розкривався, земля ближче, ближче, удар — і пробудження на підлозі в спальні. До минулої ночі, коли його било то об стелю, то об стіну, раз тільки його так штовхнули в довжелезній горбачовській черзі по горілку, штовхнув неголений червоноокий алкаш, пробиваючись до заповітних дверей, не те щоб сильно, але злісно, сподіваючись принизити інтелігента, який став у його чергу по нещасну півлітрівку, щоб тицьнути начальству презент, а простій людині похмелитися треба, труби лопнуть — і нема людини. Нічними ударами Він домагався страху й покори, нагадував, хто головний…

Поки за цією ніччю не настали інші — а результат Фідель бачив! — Його треба знищити.

— Як ви це зробите?

Чирва посміхнувся.

— Способів померти, дорогий мій Фіделю Васильовичу, велика кількість. Як і вбити. Хоча б хімію в спирт — і вперед!

— Шлунок спалите…

— Помилка. Мені шлунок, як і здоров’я взагалі, тепер ні до чого. Можна повіситися, можна різонути вени. В нашому випадку зашморг — найкращий варіант. Почуєте гуркіт стільчика, що впав — тут же вривайтеся, виконуйте свій обов’язок, — він помовчав, старанно обдумуючи наступну фразу: — Все доведеться пояснити… Від звинувачень у навмисному вбивстві не відкрутитися… Ми тут взагалі всі поводимося дивно…

— Я розумію…

— Не зовсім. Мені доведеться написати листа або надиктувати його на магнітофон. Краще обидва варіанти. Вигадаю собі невиліковну хворобу чи напишу, що втрачаю здоровий глузд, жити так далі не хочу і не можу, прошу допомогти піти… Коротше, щось придумаю. Але складнощів не уникнути, це вдарить по вашій кар’єрі, зачепить Рому, якого я ціную, як фахівця…

— Якщо ми не виконаємо того, що замислили, Павле Сергійовичу, майбутнього не буде не лише в нас. Вибачте за гучні слова…

— … але ми не могли не сказати їх один одному, так? І годі, говорено забагато.

Справді, люди завжди говорять більше, ніж того вимагає життєва необхідність.

Аліна не знала, де вона і що з нею. Пам’ятала удар і темряву, темно й зараз, але це її просто закопали в землю, глибоко, просто в самісінький центр, і все одно вона чує звуки. Тихі, слабкі, схожі на… голоси. Вона почекала ще трохи, але звуки чіткішими не ставали.

Мертві нічого не чують. Значить… значить, вона жива. Її закопали в могилу живою… Жива…

З цією думкою прийшло несподіване бажання почухати забите місце. Вона відчула сверблячку… Стегно… і трошки вище. Праве чи ліве? Яка різниця. Аліна спробувала пригадати, як ворушити рукою. Вийшло.

— Вона ворухнула рукою!