Нейтральна територія - Страница 46

Голоси наче стали гучнішими, від цього задзвеніло у вухах. Рука слухалася погано, та Аліна як могла вперто розминала пальці. Потім — щось стороннє. Легкий дотик. Вони відкопали її?

— Ви мене чуєте?

Знову дзвін у вухах і різкий, пронизливий біль всередині черепа. Зміст наступного звуку дійшов до неї не відразу — її власний стогін. Вона чула власний стогін.

— Слава Богу, оклигала!

Повернулася здатність відчувати запахи. Було боляче, але Аліна глибоко вдихнула носом і випустила повітря через рот. Суміш запахів, що лоскотала ніздрі, мала загальну назву. Лікарня.

Вона жива. Вона в лікарні. Їй не дадуть померти. Але чому темно?

— Ви можете розплющити очі?

До повік прив’язані гирі, навіть якщо їх знімуть, Аліна нескоро ризикне розплющити очі. А що, як раптом лікарня їй сниться, а розтулити повіки — значить, прокинутися. І замість лікарів побачити чотирьох вурдалаків. Вони знайшли її, як і обіцяли, і чекають — на мене дивися! — коли вона — на мене, суко! — все ж таки не витримає і розплющить — боїшся? — очі.

Четверо. Їх четверо. Вони, темрява і дівчинка Аліна дванадцяти років.

Тоді теж стояла рання сльотава весна. Звичайно, коли Аліна верталася з гостей чи балетного гуртка, тато зустрічав її на розі. А того вечора вони у Вірки Мухи готувалися до КВК. Студенти-практиканти з педінституту запропонували зіграти в КВК, чемпіонат між трьома класами. В школі сиділи допізна, придумували різні хохми, а потім подалися до Вірки, її старі пішли на чийсь ювілей, ніхто не заважатиме, а ідея захопила — хотілося репетирувати і репетирувати.

Аліна жила за три будинки від подруги. Вийти з парадного, дійти до рогу сусіднього будинку, повернути, пройти ще повз два будинки, завернути в арку — і ось він, рідний улюблений дворик. Перетнути дитячий майданчик, шмигнути в свій під’їзд, піднятися на третій поверх. Десять хвилин за бажання. Тому вона і не передзвонила батькам, аби зустрічали. Точніше, вони самі знали, де живе Вірка, та й пізні — припустимі для її віку — повернення від шкільної подруги за кілька років увійшли в звичку. Аліну просили лише не затримуватися. Прохання цього разу, сказати б, складно було виконати. Всі справді дуже захопилися власною веселістю та кмітливістю і коли розходилися, годинник показував початок десятої вечора. Якщо точно — двадцять першу сімнадцять.

Чи йшов тоді дощ? Калюжі Аліна пам’ятала чітко, вони блищали в світлі ліхтарів, вона примудрилася навіть форсувати одну, забризкавши курточку. Дощ чи пройшов уранці, чи, що ймовірніше, напередодні вночі. Весняна вогкість зазвичай пригнічувала дівчинку, але той вечір був особливим, їй хотілося бігти підстрибом по всіх калюжах, не минаючи жодної, ризикуючи замочити ноги — лівий чобіток вимагав ґрунтовного ремонту. Того вечора в них вийшло щось смішне, вперше в житті частина їхнього класу зібралася разом для — не будемо боятися гучних слів — творчості, самі вигадували, самі рвали папірці з невдалими текстами, народжували нові, поринули в це з головою, і он як кльово у них все виходить!

Ще одна причина, ще одна її, Аліни, особиста перемога — вона заспіває «під Пугачову» перероблений варіант «Арлекіно». Коротше, піонер намагається запросити однокласницю, яка йому подобається, в кіно, а та дає йому настанови, не виконавши яких, він, лопух, на її думку, буде «смєшним для всєх». Текст вже міцно сидів у голові, Аліна, мугикаючи собі під ніс, обігнула ріг… І збавила кроки.

Попереду, біля входу в арку, світилися червоними цяточками чотири вогники. Чулися голоси, курці не турбувалися про те, щоб говорити тихіше. А значить, у них ні від кого нема таємниць, і їм ні до кого нема діла. Зібралися перекурити і потеревенити. Звична річ.

Щось підказувало Аліні: зупинятися не можна, йти вперед — небезпечно. Вже потім, колі все скінчилося — чи скінчилося? — вона зізналася собі: можна було повернутися назад, подзвонити батькові і попросити вийти назустріч, причому в поясненні: «Там стоїть якась шпана» нічого смішного, навпаки — її навіть похвалять за обережність. Дівчинка не зробила цього, йшла вперед з надією проскочити, адже рідна домівка в кількох десятках метрів. Обійдеться, нічого, така боягузка…

Що ближче підходила Аліна до арки, то чіткіше чулися голоси. Хлопці незлостиво матюкалися, вона ні до чого не дослухалася. Ось один вогник упав і згаснув, за ним — другий. Коли вона опинилася зовсім поряд, ще двоє кинули цигарки.

— О, глянь! Які люди!

Аліна не роздивилася їхніх облич, під аркою було геть темно. Але й тоді була впевнена, і тепер знає, що впізнає їх з тисячі. При будь-якому освітленні. Навіть у масках-фантомасках. Їй достатньо голосів.

Усі четверо приблизно однакові на зріст і, скоріше за все, однолітки, років по шістнадцять. На одному був плащ, голову іншого прикрашала плетена шапочка, третій вирізнявся кепкою з великим козирком. Четвертий, котрий заступив їй шлях, тримав у лівій руці щось, в чому Аліна дещо запізніло впізнала пляшку. Цигарковий дим не міг відбити характерного духу портвейну.

Вона не могла визначити, наскільки вони п’яні. Вона взагалі тоді ні про що не думала, крім як пройти повз них і забігти до знайомого парадного. Може, вони просто жартують… так… І навіть проведуть до будинку…

— Куди?

Запитували без краплі цікавості. Байдужість… дівчинка відчула небезпечну байдужість. Вони зупинили б будь-кого, навіть дорослого чоловіка, їх четверо, вони кодло, вони піддали, і їм хочеться подвигів. Щоб було про що згадувати завтра й надалі.

«Додому», — тоді Аліна старалася говорити якомога жалісніше. Як з’ясувалося згодом, це й завело хлопців. Лідером, ясна річ, був Пляшка. «І де це ми живемо?» Вона вказала на будинок. «Ага-а, мама-папа ждуть, правда? Чого ж ходимо так пізно?» Вона сказала, що була в подруги, розуміючи — їх це зовсім не цікавить. Тим часом Плащ став ззаду і невловимим рухом відтіснив дівчинку до стіни. «Пустіть», — вона приготувалася кричати, навіть зібралася: попередити їх про це. «Тебе ніхто не чіпає, коза. Поки що», — Пляшка ковтнув з горла, простяг портвейн полонянці. Вона замотала головою, і тут озвався Шапочка: «Пий, тобі сказали. Боїшся, блядь?» «Не лякай, вона труси намочить». Жарт Плаща ліг усім на душу, вони дружно реготнули, а потім Шапочка раптово подався вперед: «Ми щас це провєрім! Не мене дивись, сука!» Аліна не встигла опам’ятатися, як її вже міцно тримали за руки, а під шкільне плаття впевнено лізла сильна п’ятірня. Не тремтяча рука однокласника, котрий, щоб виграти три жуйки, боязко «лапошив» дівчаток, за що його потім ганяли на кожній перерві дівчачі зграйки. Ця рука знала, куди вона лізе і чого хоче. Крик застряв у горлі, Аліні захотілося померти. «На мене, на мене дивися! Воно чи ні? Мокре?» «Харе, — пролунало десь над головою, — Вона мала ще, чого ти, як з хєра зірвався?» Рука слухняно забралася, не дійшовши кількох сантиметрів до «того самого». «Страшно, лялько? Чуваки, а в неї там уже нічого, скоро буде можна». Пляшка знову ковтнув, пустив по колу. Аліну відпустили, та вона й далі стояла в оточенні. Ноги підгиналися, але рештки здорового глузду стримували від того, аби сісти в багнюку.