Жахливо цікавими. Страшенно цікавими.
— Що там?
— Лежи… і не хвилюйся… Все під контролем… Я провідати зайшов… Спробуй заснути…
— Ти знущаєшся? — На глядачів і слухачів Ольга звертала уваги чимдалі менше.
— Дещо змінилося… Я тут, поруч… Скажеш — мене покличуть…
Роман якось дивно подивився на неї, неначе бачив уперше, обвів очима палату, ні на кому не зупиняючи погляд, потупцяв, пробурмотів: «Видужуйте» і хутко вийшов, залишивши Ольгу наодинці з крапельницею і сумними думками.
Події, як їй здалося, прискорили перебіг.
На сходовому майданчику біля входу до відділення на Анатолія Гончаренка чекав мужичок. Саме мужичок, у вицвілих «варьонках», що давно вийшли з моди, не знайомих зі щіткою дешевих, самопальних, на «блискавці» ботах, в новому турецькому светрі, який виднівся з-під розчахнутої старої камуфляжної куртки. На довершення образу — дводенна щетина і коричнева бейсболка, що її візитер м’яв у руках. Але вже перша фраза видала манеру спілкування: мужичком він видавався зовні, а насправді — мужик, міцний, серйозний, що знає ціну собі та — головне — іншим.
— Гончаренко — ти?
Таких Анатолій набачився, коли жив у дачному селищі. Вони працюють у будівельних бригадах, впевнено зводячи особняки і так само впевнено оцінюючи власну працю, лишаючи замовнику право вибору: дешева алкашня, що так-сяк клепає, чи вони, люди солідні, роботяги. Такі ріжуть бичків і кабанчиків, вивозять їх на базари і продають з презирливою гідністю, не запопадливо припрошуючи покупця, а милостиво дозволяючи йому купити товар.
— Припустімо.
— А без «припустімо»?
— У чому річ?
— Гончаренко — ти?
Погляд мужика був важким і непривітним.
— Ну, я. Далі що?
— Розмова є. Ділова. Відійдемо.
Чоловіки відійшли до стіни, аби не загороджувати прохід. Відвідувач діловито начепив — саме начепив! — бейсболку на голову, запхав руку до кишені штанів, а коли витяг назад, в кулаці зазеленіла купюра, явно відкладена окремо заздалегідь, такі мужики всіх грошей тобі ніколи не покажуть.
— Домовимося. Напиши заяву, що претензій не маєш.
— Не зрозумів.
— Ну, за жінку свою… Під мене вона… В смислі, під мою машину… Вона сама… буха була… А мене тягають.
Гончаренко сам від себе не чекав такого приступу навіть не сміху — дикого реготу, зовсім недоречного в лікарні. На нього почали озиратися лікарі й сестри, що проходили мимо, а відвідувачі дивилися скоса, немов на ідіота. Насилу опанувавши себе, Анатолій вибачливо махнув рукою.
— Не хотів… Накотило щось… Просто таких проблем я не чекав… до всього…
— Яких «таких»? Вона сама під колеса поперла, руки на себе хотіла накласти, сп’яну чи я не знаю… Зупинився, допомогу надав, як положено. А від неї — як з бочки… З ДАІ проблеми тепер… Так що пиши…
Гончаренко намагався не дивитися на простягнуту руку.
— Вас як звати?
— Тобі не один чорт? Петро… Нечипорук…
— Гаразд, я, звичайно, напишу, що треба. Тим більше — вона сама, — звичайно, не сама, але для чого Петрові Нечипоруку знати непотрібну і незрозумілу йому правду, ще подумає — не терапія, а психушка якась, — Тільки грошей не треба.
— Мало? — Петро Нечипорук швидко витяг ще одну купюру. — Бери, бери, кажу!
— Обійдуся, — гроші просто так ніхто не тицяє, Анатолія насторожила така настирність, тим більше — цей Петро Нечипорук, хай там що, сидів за кермом машини, яка наїхала на Аліну, і ще невідомо, яка сила повертала кермо. — Не треба.
Петро Нечипорук підійшов до художника впритул і заговорив скоромовкою, яка виказала його нервовий стан:
— Візьми гроші, хлопче, заради Бога, візьми, не ображай, без того вистачає, двійко поросят годував — здохли, за тиждень гигнули, ветеринар був, сказав — скинути в яму і хлоркою засипати, хвороба, до нас санінспекція тепер як додому до себе ходить, донька народити не може, син у Харкові під слідством, на підписці, десь щось на базарі не поділили, бєспрєдєльщиків отоварили, а в тих куплене все, машина барахлить, ще аварія гадська, цього тільки горя ще не було, візьми гроші, вже не знаю, кому давати, свічки в церкві ставлю, подаю в переходах, не ображай, пожалій ради Бога, ну…
Від такого натиску відвертостей Гончаренко навіть відступив до стіни, а Нечипорук наступав, намагаючись запхати гроші до кишені його штанів. Здавалося, цей міцний мужик зараз заплаче.
— Добре, добре, заспокойся, — Анатолій теж перейшов на «ти», — Візьму, раз таке діло, візьму. І давай сюди свій папірець, продиктуй, як треба писати, давай…
— Я тобі потім ще м’ясця…
— Та добре, добре… Диктуй, нема коли торгуватися…
— Я радий, Фіделю Васильовичу, що ви повірили мені настільки, щоб убити.
Фідель дивився на Чирву — і не бачив його. Якщо іншого способу немає, він готовий убити цього дивного старого, котрого відверто недолюблював, але котрому зараз довіряв цілковито.
Особливо після вчорашньої ночі.
Час довгих пояснень минув. У Нього досить сили для атаки. Спочатку — Ольга Нечваль. Потім Ромка Ващенко і дивна історія з собакою та бандитом. Нарешті, Аліна, жінка, якщо вірити Анатолієві, непитуща взагалі, особливо коли на руках алкоголік — чоловік, раптово кидається під машину, і від неї тхне спиртним. А в крові алкоголю не знайшли, ось так.
Одне слово, Чирва тут, у лікарні, навмисне зводить порахунки з життям. Його негайно починають відкачувати, Він обов’язково використає шанс, аби заволодіти Чирвою. От уже точно вийде злий геній! Використовуючи розум та тіло вченого і свою диявольську — інакше не скажеш — силу та енергію, Він напевне зуміє посіяти і виростити Тотальний Страх. Наслідків цього краще не пояснювати. Потрібен лікар або хтось, та лікар — краще, який у той момент, коли Чирва почне оживати, відімкне необхідні для порятунку життя системи. Треба, аби Павло Чирва помер і щоб Він не зміг тримати в його тілі життя, як це було з Гончаренком та Ольгою.