Нейтральна територія - Страница 36

Коли Роман розплющив очі, зрозуміти все одно нічого не встиг: дверцята з його боку розчахнулися, і його, здавалося, скупали в матюках. Поряд досі кричала Ольга, але крик звучав глухувато — вона стиснулася в жмутик, голова втиснута між колін, згори накрита руками. Роман потягнувся до неї, але його брутально труснули за плече:

— Вилазь, вилазь, суко! Вилазь! Приб’ю, козел!

Він повільно поліз назовні, йому допомогли — сильним ривком висмикнули під дощ, притиснули до машини, а просто перед собою Роман побачив перекошену червону пику, повні ненависті вузькі очиці-щілинки, а з рота, що вихлюпував матюччя, тьмяно блищали, мов ікла, золоті фікси. У груди в’їхав міцний, звичний до своєї справи кулак. Другого удару не було, прогриміло: «Ану, кінчайте!», а потім виник і страж порядку, даїшник, більше здивований, аніж розлючений.

— Нє, ти відєл, командір, нє, ти відєл!

— Розійтися, я сказав!

«Пасат», що не чекав різкого гальмування від того, хто йшов попереду, з розмаху в’їхав у Романову «сімку». «Поцілунок» вийшов класичний — обидві машини сплющилися. За «пасатом» їхала «ауді», її водій дивом устиг викрутити кермо і не виїхати при цьому на зустрічну полосу. Отож більше потерпілих не було, одначе рух усе ж таки застопорився. Сержант-даїшник швидко навів порядок, але машини, що зіткнулися, заважали всім, і знадобився ще один страж порядку. Його викликали по рації. Задоволений бурхливими подіями і наперед смакуючи великий скандал, той хвацько замахав жезлом, посилаючи транспорт в об’їзд аварії. І лише по тому за Романа взялися всерйоз.

— Ну, й для чого, товаришу водій?

Ващенко важко дихав, але до тями потроху приходив. Поки сержант вивчав його права і права потерпілого, він встиг розгледіти власника фікс і червоної пики. Хоч у кіно такого знімай: шкірянка — «танкер», під нею — традиційний спортивний костюм, на ногах чомусь тупоносі черевики. Міцні плечі, такі ж само кулаки, а на додачу усій моці братана — три перстні-«гайки». Колись був голомозим, та волосся вже відросло, в Романовому дитинстві таких дражнили лисими і навипередки намагалися погладити по голові, аби відчути долонями приємну жорсткість йоржика. Навіть цього червонопикого захотілося погладити, хоч як це смішно.

— Ти якого зєнкі пялишь, козліна! — могутня розчепірена п’ятірня звичним жестом потяглася до Романового обличчя, але сержант жестом зупинив братка:

— Заспокойтеся, водію, спокійно!

— Куда спокойно, слишь, командір, да ти смотрі на етого підора, чего он, сука, тут дєлаєт, ти ж відєл, в натурє!

— Я все бачив, заспокойтеся. Будемо розбиратися.

— Що не ясно! Від нього, як із бочкі! Бухой, муділа!

Роман теж відчував запах перегару. Він відчув уже, коли його витягали з машини, але боявся подумати про це, боявся зізнатися собі, в чому тут справа, і тим більшою дурницею буде, якщо він почне все пояснювати довколишнім. Окрім Ольги, яка теж здогадувалася, звідки взявся перегар, що віднедавна переслідує не лише її. Знаючи і розуміючи все, Роман промовив:

— Я не пив… Я не вживаю за кермом… Дорогу перебігав собака, він стрибнув на мене. Я загальмував.

— Шо за гонкі! Сержант, он гоніт, ти пойняв?

— Чую! — сержантові потерпілий починав подобатися дедалі менше, аніж винуватець. — Дайте спокійно працювати! — зараз його цікавив лише Роман Ващенко: — Я ж відчуваю запах, громадянине. А про собак даремно вигадали, адже, окрім вас, пса ніхто не бачив, інакше свідки б не мовчали, їх он скільки.

Роззяв по обидва боки шосе зібралося справді достатньо для маленького судового процесу. Сумнівів у Романа не було:

окрім нього собаку, ніхто не бачив і бачити не міг. Навіть Ольга. Вона бачила лише пацюків.

— І все одно я не пив. Сьогодні.

— Могли випити вчора.

— Давайте в трубочку дихну, — Романові поверталася колишня впевненість, він навіть перестав реагувати на братка. — Алкоголь тримається у крові три доби, я ж лікар, знаю. Вимагаю експертів, маю на те право.

Браток тим часом відверто жадав крові.

— Ти попал, поел — нєт? Знаєш, на какіє бабкі ти сєводня попал? Шкуру до мяса сдєру — і то не хватіт!

— Заткайся! — тепер Роман упізнавав себе колишнього, котрому в бійці з вуличною шпаною якось зламали півзуба, але зате один з його суперників серйозно лікував око, і більше претензій до Беззубого — дитяче Романове прізвисько — не виникало. — Я винен, я за ремонт плачу! Тільки за ремонт, розумієш ти! А зараз я розмовляю з сержантом, і чим швидше ми вирішимо справу, то швидше я почну займатися твоїм металобрухтом, ясно?

Браток був переляканим, але дещо второпав, відтак знехотя затнувся, хоч і не відійшов, спостерігаючи за тим, що відбувається. Сержантові теж важко вірилося, що пристойний на вигляд чоловік, та ще й з пасажиркою, яка має в сумочці посвідчення журналіста, просто так, з доброго дива, вдарив посеред дороги на гальма й угробив машину. Та ще й цей відвертий бандюга, який, до речі, сам міг викинути подібний фортель. Ще про експертизу говорить. Гаразд. Почнемо з трубки.

Роман сумлінно подув. Навіть браток бачив — реакція на алкоголь негативна. Справа не чиста. Базару нема, ось тільки в чому ж гумор? Трубка «ліва» чи в лоха спеціальні таблетки на зразок «антиполіцая», яким у нього самого забиті кишені? І дивиться, як переможець. Але ж від лоха такий штиняра! Носяру не обдуриш, до всякого звичний. А з тачки — наче з бочки. Він її що, брагою миє?

Сержант нічим не виказав свого здивування.

— їдьмо на експертизу, коли хочете. Але в тому, що сталося, винні ви…