Нейтральна територія - Страница 37

— Пиятика тут ніяк не замішана, і це ми запишемо офіційно, при. свідках. Лише її, — Роман кивнув у бік переляканої Ольги, — треба спочатку відвезти додому: їй дуже погано. Тим більше, що вона в цьому аж ніяк не винна.

Сперечатися сержант не став, але й права Романові повертати не поспішав. Перекинувшись кількома словами з напарником, він упевнено вмостився за кермом побитої машини порушника, жестом звелівши її власникові сісти позаду. Потерпілий браток легенько штовхнув Романа в спину:

— Е, орел! Куда лєтім? Ми ще вопроси нє порєшалі!

— їдь за нами. Коли закінчимо з ДАІ — відвезу до майстра і поставлю машини, свою й твою. І телефончик мені свій даси. Готово буде — подзвоню, отримаєш тачку.

Браток підійшов до нього впритул, притиснув корпусом до машини, важко дихнув у обличчя.

— З’їхати хочеш, гандон? Ти по повній програмі з баблом виступати будеш, ясно тобі? Адресу й телефон вичислю — гірше буде.

Сержант вимогливо посигналив. Він бачив і розумів, що робиться, навіть жалів лікаря, але за всіх розкладів правда й навіть закон були на боці мордастого бандита.

— Або так, як я сказав, або через суд, — Роман спробував звільнитися, але браток навалився міцно.

— Через суд, суко, ти мені таку компенсуху виплатиш — у собачий буді до кінця своїх днів спатимеш!

Сигнал повторився, на виручку посунув напарник, браток матюкнувся крізь зуби, забрав свою тушу і перемістив її за кермо «пасата». Роман швиденько вмостився на заднє сидіння і нарешті обидві машини рушили.

— Хтось таки випив, — порушив мовчанку сержант.

— Після експертизи, гаразд? — Роман озирнувся, пом’ятий «пасат» не відставав. — Олю, ти вибач. Ми тебе висадимо біля цвинтаря. Не треба, щоб ця пика знала, де ти живеш. Щойно звільнюся — зразу до тебе.

— Не треба, — голос її звучав тихо, доводилося прислухатися, аби розібрати слова. — Я вип’ю пігулку і засну. В тебе й без мене вистачає…

— Ти молодець, тільки дурниць не кажи.

Вона вийшла, як домовилися, Роман провів поглядом її фігурку, таку маленьку, зіщулену, мокру і беззахисну. І прокляв усіх собак на світі, не забувши про щурів.

— Не хотів при дівчині, — сержант кашлянув, — але ви справді вляпалися в гівно. Ця публіка кліщами вчепиться, гадаю — надовго.

— Який вихід?

— Бог його знає. Купа знайомих бігає: «Допоможіть, наїхали!» Хто чим зараз може допомогти, тим більше ви винні. Суд — правильно, якщо присудять покрити витрати, це добре. Виплатили суму — і вільні, згідно з законом. Тільки в них свій суд, вони адресу вашу легко вирахують — і тоді тримайтеся. Штани знімуть.

— їм давай чи не давай — винним так і лишишся. Якщо експерт напише, що в крові алкоголю нема, без протоколу обійдемося? Штрафом?

Сержант пригальмував біля світлофора, подивився у дзеркало на попутника і раптом рвучко повернувся до Романа:

— Зі мною, чоловіче, домовитися завжди можна. Ти з ними спробуй! Він на мобілу подзвонить, поскаржиться — й підмога примчить, не відмажешся. Знаю я таку публіку. Вже не сявки, але ще не ділові, таким тебе порізати за щастя.

Роман Ващенко збагнув: якщо братва візьме його зараз в оборот, він не зможе допомагати Ользі. Чирві, і… Раптово бридка холодна рука жаху стисла йому горло. Ось воно! Ось Він! Жах приходить, він реальний, ось він — здоровенний, бритий, червонопикий, з фіксами в роті та несвіжим диханням, зараз нагодяться ще його нукери, служителі Його Величності Страху, він, Роман Ващенко, вже у них в полоні… В собачій буді до кінця життя… В собачій буді… Собаки…

— Сержанте, — Роман не впізнавав свого голосу, — ми поїдемо на експертизу, ми складемо потрібні протоколи, я все підпишу. Тільки завези мене від нього… від них… від цих… Відірвися, ти на службі, правила не для тебе написані, — слова лилися й лилися з нього, ніби з фонтана. — Мені з тобою легше розібратися, ображеним не будеш, куди я від тебе подінуся? Ти ж за кермом? Я не боюся, ти не думай…

— Нічого я не думаю. Зв’язуватися неохота, скажи? Без них проблем по зав’язку. Пощастило тобі, чувак, — цю публіку я також не люблю. Якщо він номер твій не змалював…

— Я — лікар-психіатр, віриш? У нього мізків, як волосся на голові. І потім, він нічого не підозрює.

— Теж правильно.

Сержант упевнено рвонув на червоне світло, Роман не встиг опам’ятатися, як вони вже завернули праворуч, потім ще петляли по якихось вулицях й виїхали, зробивши солідний гак, майже туди, звідки приїхали. Роман бачив, що «пасат» кинувся за ними, але після того, як вони завернули втретє, відстав і зник з поля зору. Сержант навіть на побитій машині знався на своїй справі.

Коли в поліклініці брали кров на аналіз, Роман смикнувся, чим здивував медсестру середніх років: «Ви боїтеся, як мала дитина». Сам він за собою давно не помічав подібного і ще раз визнав: страх повернувся і оселився в ньому. Уже не стискає горло, але його холодок уже відчувається десь у борлаку.

Собаки.

Тепер він не міг пригадати, скільки йому тоді було, вісім чи дев’ять. Мама любила гриби збирати, батько — їсти. Ліс він любив, як усі корінні городяни, проте грибник з нього був нікудишній. Єдина спроба батька долучитися до «тихого полювання» закінчилася тим, що він, за висловом тьоті Полі, визбирав усі поганки в лісі. Відтоді як тільки вони приїздили — обов’язково підгадуючи під грибний сезон — до тьоті Полі, батько розташовувався неподалік від машини і чаклував над багаттям, а мама з тіткою вирушали на пошук грибів. Зазвичай Ромця крутився біля батька, але одного разу причепився до жінок, знайшов під їхнім наглядом свою першу сироїжку, і наступного разу він подався разом з ними.