Нейтральна територія - Страница 35

К оглавлению

Накривши Ольгу смугастим пледом, Чирва кивнув Романові в бік кухні.

— Ми їй заважати не зможемо, але нехай поспить спокійно. Гіпнотичний сон блокує потойбічні впливи.

— А… з нею все буде гаразд?

— Ромо, ви поводитеся, як практикант. З нею й без цього не все гаразд.

На кухні Ващенко примостився на підвіконні, прочинив кватирку, запитально зиркнувши на господаря. Той махнув рукою.

— Труїться. В світлі останніх подій шкода від нікотину сильно перебільшена. Ну, вам усе ясно?

— Ольга бачила малюнки, а згадати про це не змогла.

— А скільки таких, як вона? За себе ви ручаєтеся?

— Пацюки мені не ввижаються. Ви, до речі, мене теж можете допитати під гіпнозом, якщо є сумніви.

— Ви в дитинстві боялися щурів?

Роман хотів відповісти, але раптом — здалося чи правда? — на якусь мить його засліпив яскравий спалах, і відразу ж він побачив на тому місці, де щойно була стіна, ліс, де змішано росли берези та сосни, кущі, маленького хлопчика і… Видіння зникло — знову спалах, знову ріже в очі, знову — давно не фарбована стіна. Роман труснув головою.

— Що сталося?

— Нічого… Втомився від усього цього, — Роман потер долонею очі. — Так про що ви?

— Мені не подобається ваша втома.

— Мені теж, — Ващенко сумно всміхнувся. — Все минеться, як співається в одній пісні. Ми відволіклися.

— Так про пацюків…

— А, це… Ні, я їх не боявся, бо мене ними не лякали.

— Значить, чекайте на інші видіння.

— Дякую, порадували.

— Іронія недоцільна, ви мене дивуєте своєю несерйозністю, — Чирва сердився. — Наш супротивник уже сильний аж так, що може в буквальному розумінні туманити нам мізки, і в кімнаті спить живий приклад. Боюся, за всіма Його капостями нам не встежити.

— Усе це так, Павле Степановичу, але ж ви знаєте, як з Ним воювати. Ольга ж могла б намалювати щура…

— Ольга не вміє малювати.

Роман витріщився на Чирву. Слів у нього не було.

— Чого так дивитеся? Спробуйте зараз намалювати навіть не пацюка — хоч таргана! Так, умовними контурами, по-дитячому ви зможете окреслити комаху: овальчик, вусики, лапки. Але навіть якщо ви підпишете малюнок, все одно буде не те, ясно вам? Дитині такі картинки допоможуть, вона мазюкає, як сприймає, тому з страхами легше боротися в дитинстві. Гончаренко — радше виняток, аніж правило. Дійшло?

— І… що буде?

Роман спитав обережно і чомусь у напівголос. Певності в своїх силах Роман уже не відчував, а думки, хоч як він хотів спрямувати їх у потрібне річище, проти його волі переносилися до лісу, Романові навіть здалося, що він чує крики, які гукають його, але просто перед собою він бачить… Стоп! Годі!

— Чого годі?

Він знову на кухні в Чирви.

— Не розумію…

— Це я не зрозумів. Ви щойно вголос сказали: «Годі».

— A-а… Я про те, що треба перепочити. Стільки всього сьогодні…

Роман відчував: Чирва мусить дізнатися про хлопчика в лісі. Зупиняло його те, що він сам закопав ті спогади глибоко, дуже глибоко, і різка, несподівана поява цих картинок змушує замислитися про причини. Може, з ним і справді відбувається щось недобре? І це щось заважає Романові висловитися…

— Інших способів, гм, боротьби з Ним нема?

Чирва печально поглянув на співрозмовника, читалася в цьому погляді якась приреченість, а в голосі не чулося звичної впевненості й рішучості:

— Є, Ромо, є. Єдиний і дієвий. І нам доведеться вдатися до нього. Тільки обговоримо це потім. Їдьте відпочивати.

— Я… я можу забрати Ольгу?

— Ви просто зобов’язані відвезти її додому. Ідеальний варіант — триматися всім разом. Але, по-перше, потрібне відповідне приміщення, а по-друге — не певен, що Ольгу влаштує подібний варіант. Крім того, — Чирва зітхнув, — я справді не можу точно сказати, скількох ще жертв залишив Він після себе, а значить — усі ми однаково не зберемося докупи.

Різка зміна в поведінці Чирви стривожила Романа не на жарт. Аби він не знав професора давно і добре, то не бачив би причини й самому, як і Павло Степанович, впадати в тиху паніку.

Він здивувався, поглянувши на годинник. Десята двадцять три ранку, коли точно. А точного часу, коли подзвонила Ольга, він не пам’ятав. Було темно, але в березні світанки пізні. І знову набридлий, хоч і звичний дрібний дощик. Для нього теперішній день тягся аж надто довго, попереду — робота, якої Романові в ці хвилини бачити не хотілося. У голові й без того все поплутано, він уже ладен був вірити в усе, що завгодно, навіть в інопланетян. Хай з’явиться щось зелене, з трьома головами і вухом замість носа — та хоча б на місці оцього даїшника! — він би сприйняв, як належне, і навіть помахав би рукою.

Ольга сиділа поруч і мала вигляд радше загальмований, аніж сонний. Роман намагався її розговорити, але її реакція переконувала краще за всілякі слова — вона не хотіла нічого й нікого, вона прагне лишень, аби їй дав спокій весь світ. Хай так, Роман звернув з проспекту, одразу ж трохи пошкодувавши про це: на Сирець можна проїхати не лише по Артема, де повсякчас пробки і тиснява. Черепашачим кроком проїхавши квартал від світлофора до світлофора, він помітив, що в другому ряду на шосе трохи вільніше, синій «пежо» пішов уперед, і перш ніж хтось відреагує раніше, Роман перестроївся, за ним вигідним фарватером поспішив скористатися попелястого кольору «пасат»…

…просто перед машиною Романа Ващенка з'явився собака, величезна чорна вівчарка, зупинився, а потім стрибнув просто на лобове скло, з розчахнутої пащі капала біла пінна слина…

… скрип гальмів, потужний удар ззаду, жіночий вереск ліворуч, в очах темно.