Нейтральна територія - Страница 17

— Мамин подарунок, — прокоментував господар, наливаючи собі в синій кухоль, раптом, схаменувшись, кинувся обслуговувати гостю, розхлюпав трошки на стіл, чортибатькнувся, старанно витер калюжку ганчіркою, яка колись була чимось у горошок. — Пробачте, якось не подумав. Мабуть, бокали треба…

— Піде, — посмішка на нього не діяла, та Ольга все ж таки й далі підбадьорювала хлопця. — Будьмо знайомі.

Вона заклично піднесла кухля. З глухим стуком її «кошеня» торкнулося синього «Ігоря». Господар зробив великий ковток, лиш дивом не захлинувся.

Ольга знала, як почати розмову. Знала, що їй потрібно. Але Ігор Сєдих трохи збив її з пантелику. В такій ситуації запитувати мусить він, інакше розмова довго не склеїться. Ні, його явно треба здати Суховій, пропадає ж симпатичний мужчинка…

— Мабуть, час поговорити, — Ігор м’яв пальцями цигарку. Ольга мовчала, і запитання нарешті народилося: — Що ви хочете почути?

— Сама не знаю, — це було чистою правдою. — Родина Гончаренка жила в сусідній квартирі. Виїхали вони, коли я не помиляюся, дванадцять років тому. Надія Дмитрівна Гончаренко десять років тому наклала на себе руки. Через два роки так само пішла з життя Наталя Гончаренко. Кілька днів тому намагався накласти на себе руки Анатолій Гончаренко. Зараз він у безпеці, але ночами не може нормально спати, — вона ковтнула ще вина. — Він узагалі не може спати. Йому сняться кошмари. Він кричить мало не на всю лікарню. Просто так доросла людина не репетуватиме уві сні. Він переляканий чимось, дуже сильно і дуже давно. Думаю, почалося все з дитинства. А минуло воно з вами по сусідству. Може, я стріляю навмання, прийшовши сюди. Але я хочу розібратися, що відбувається. Можете — допоможіть.

Можливо, вона захопилася власною промовою, навіть не дивилася на співрозмовника. Закінчивши, вона звернула увагу, як раптом змінився вираз його обличчя. Ігор Сєдих виглядав тепер не просто старшим за свої роки. Він нагадав Ользі бачені багато разів кадри різних воєнних фільмів. Так виглядають фронтовики. Точніше, актори, які грають солдатів, що повернулися з фронту. Те, що сталося з виразом обличчя Ігоря, інакше як маскою назвати було не можна. Одначе таку маску надягають не з власної волі. Як чорну пов’язку на почесну варту біля труни, як темні окуляри сліпому, як жалобну удовину хустку. Зміна трохи налякала Ольгу, вона спробувала відволіктися від розглядання господаря, потягнулася за новою цигаркою. Ігор одразу ж підніс вогню, цього разу рухи його були впевненими.

— Для чого вам це треба? Ви йому хто?

— Хочу розібратися. Знайти причину. Надто багато фактів у цій історії виглядають закономірними. Самогубства, скажімо… Він — талановитий художник, — вона свідомо ігнорувала другу половину запитання.

Ігор Сєдих постукав цигаркою, як олівцем, об білу поверхню столу.

— Рано чи пізно хтось на зразок вас мусив з’явитися, — тепер від недотепи, котрий зустрів її на порозі, не залишилося й сліду. Ольга вже не могла збагнути, який же господар насправді.

— Що ви хочете сказати?

— Те, що сказав. Теж хочу зрозуміти, що відбувається, — він, без сумніву, говорив про щось своє, дуже інтимне. — Тільки розгадку я шукаю ті самі дванадцять років, про які ви тут згадували. Ну, може трохи менше, тоді я був у віці, коли не замислюєшся особливо…

— Розгадку — чого?

Ігор підвівся. Кухоль з недопитим вином він з руки не випускав.

— Вам не зі мною говорити треба. Ходімте.

Встаючи з-за столу, Ольга теж прихопила з собою кухоль.

Кімната була напівтемною. Штори тут, скоріше за все, нечасто розсувалися. І навіть при такому освітленні Ольга помітила: в кімнаті багато ікон. На стінах, на полицях заскленої шафи, над головою жінки, що лежала на канапі. Побачивши гостю, жінка спробувала підвестися, Ігор квапливо поклав їй під спину подушки, аби вона могла сидіти. Напівтемрява все ж дозволяла побачити її хворобливу худорлявість, стомлене обличчя і при всьому — акуратно зачесане волосся — хвора намагалася стежити за собою.

— Моя мама. Віра Григорівна. Хворіє приблизно двічі на рік. Відтоді як наші сусіди Гончаренки виїхали звідси, — лаконічно пояснив Ігор. — На що вона хвора — важко сказати. Скаржиться то на серце, то на головний біль, то на болі в шлунку. Видужує так само несподівано, як і починає хворіти.

— Що сталося, Ігорку? — жінці важко було з ходу зрозуміти ситуацію.

— Це — журналістка. Вона сама тобі скаже, — тепер він немов пробачався. — Мама просто краще все знає, я тоді таким же малим був, як і Толик.

Ольга повторила невеличкий монолог, заготовлений звечора і промовлений не так давно на кухні. Віра Григорівна зітхнула.

— Про Надю я чула. Діти… Бідолашна сім’я, щось мусило статися. Ігорку, принеси водички. Присядьте, дівчино.

Ігор, мало не зваливши стілець, вийшов на кухню. Ольга присіла на вільний, підсунула його ближче до хворої.

— Ви з сином загадками говорите.

— Після Гончаренків у нас сусіди мінялися п’ять разів. Жити там чомусь не міг ніхто. А квартира непогана. Три кімнати, поліпшене планування. Район непоганий, метро поруч, ну як, одну зупинку пройти. Останні господарі її здають. Квартиранти — народ не перебірливий. Та й то Ігор каже — частенько постояльці міняються.

Повернувся син з пляшкою мінералки і великою, на півлітра, чашкою. Віра Григорівна кивком подякувала, пляшку поставила біля себе, воду з чашки випила маленькими ковтками. Чашку примостила біля пляшки, тильним боком худої долоні витерла губи.

— Ви шукаєте якихось відповідей, пояснень. Ми з сином — також. Усе це, — жінка слабким жестом обвела іконостас, — єдиний логічний крок з мого боку. Ще священика кликали, хоча Ігор був проти. Але… три роки тому він без усякої причини зашпортався на сходах і котився до першого поверху. Зламав ключицю, отак. Він не пив, слизькими сходинки не були, ніхто не штовхав його ззаду.