Нейтральна територія - Страница 16

Двері палати повільно прочинилися. Із шарканням зайшов Він.

— Ти вже сам тут, придурку?

Ті самі коричневі домашні капці зі стоптаними задниками. Ті самі здуті на колінах сині спортивні штани з білими лампасами. Та сама червона ковбойка, не застебнута на верхній гудзик. Ланцюжок на бичачій шиї.

— Мовчиш? Хочеш сховатися від мене, гівнюк?

Щойно Він стояв біля дверей — і раптом опинився зовсім поруч, його пика майже торкалася обличчя Анатолія, налиті кров'ю очі розширилися мало не до маківки, потім голова віддалилася, відкинулася вгору, а могутня п'ятірня зробила перед обличчям Анатолія хапальний рух — і знову Він стояв біля дверей.

— Ха-ха-ха! Чому не гукнеш свою сучку-мамочку? Давай разом позвемо! — Його голос несподівано змінився, став дитячим, плаксивим, брутально верескливим. — Мя-м-мя-а! Мя-м-мя-а! — і тут же, без паузи, тишу заповнило, заглушаючи інші звуки, хрипке: — Ха — ха — ха! Ха — ха — ха!

Його підхопила дзвінка, як у бомбосховищі — Толик з пацанами часто лазили туди — луна. Кричати і ворушитися Гончаренко далі не міг. А гість уже стовбичив у головах, нахиляючись над ним, наче перевернуте зображення.

— Гидко, правда? Це ти так кричиш. Мужики не звуть так свою мамцю. Вони взагалі її не кличуть. Хочеш, покажу, як треба кликати мамцю?

Він знову опинився біля дверей і щось прокричав. Мати Анатолія виникла нізвідки. Так було завжди. Очима вона уважно вивчала підлогу.

— Глянь на свого недоумка, сучко! — не запотиличник, швидше — поштовху потилицю, мати зойкнула, але втрималася на ногах. — Яка мамка, такі й дітки. Нічого дивного. Ти не переш свій халат. Ґудзики відірвані, — Він смикнув за край квітчастого халата, вирваний з м'ясом ґудзик покотився під ліжко. — Причешися, лахудро. З тобою соромно вийти на люди, — п'ятірня куйовдить волосся на голові матері. — Звичайно, у такої матері пацан тільки й уміє, що соплі та слину розпускати. Де ця маленька погань? Уже по мужиках бігає?

Мати, стримуючи сльози, щось бурмоче. Анатолій ніколи не чув, щоб вона говорила в такі моменти. А Він уже стояв біля стіни, тримаючи за підборіддя дівчинку-підлітка. Старшу сестру Анатолія. Вона теж з'явилася не знати як.

— Дістань ґудзика мамі, — тепер Його голос звучав лагідно, але ця лагідність була страшніша за крик, можливо, тому Він ніколи не підвищував голосу. — Чого вирячилася, шльондра малолітня? Тобі двічі повторювати треба? Може, «будь ласка» сказати?

Руки важко лягли на плечі сестри, її ноги зігнулися від цього в колінах, ось вона вже стала навкарачки. Мати зробила несміливий рух у їхній бік — Він миттю опинився в неї за спиною, пальці стисли жіночу талію.

— Ці двоє люблять мамцю. Мя-м-мя-а! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Сестра повільно заповзала під ліжко. Анатолій знав — зараз вона кусає губи, бо плакати не має права.

— Ну, герой, тепер заступайся за мамцю-сучку і сестричку-поганючку, — Його пика знову майже торкалася обличчя Анатолія. — Давай, герою, чому замовк? Іди сюди, іди. Їм погано без заступника. Бачиш сам, як погано. І поки не прийдеш, їм буде дедалі гірше.

Він сильно смикнув матір за волосся, вона скрикнула, і Гончаренко нарешті відчув легкість у тілі, одразу ж прорізався голос, і, перекрикуючи бридкий сміх, Анатолій вигукнув щось, смикнувся…

…і розплющив очі тепер уже наяву.

Піт стікав по його тілу, гидкий та липкий. Заввідділення, з веселим ім’ям Фідель тримав його за плечі, притискаючи всією своєю вагою до ліжка, поруч стояв психіатр, якого Гончаренко тихо ненавидів, біля ніг, спершись об спинку ліжка, примостився незнайомець, літній чоловік з акуратною сивою бородою і «хвостиком» на голові, що геть не пасувало до його поважного віку. З усіх трьох він один підбадьорливо посміхався. Так посміхаються переможці.

— Що нам сниться, крейсере «Аврора»?

Мужчина, котрий допоміг Ользі скинути плащ, був приблизно одного з нею віку. Але з жінками йому доводилося спілкуватися нечасто. Про це аж кричала незграбність, з якою він виконав цю в принципі нескладну операцію. Берет він взагалі трохи не впустив. І все ж господар дуже старався.

— Чоботи можете не знімати. Я все одно зараз займуся генеральною…

— Просто зараз?

— Ну… коли ми це… переговоримо. — він почервонів.

Господар став їй симпатичним. Сухова хвалилася, що таких мужиків вона готова приймати, як ліки. «З такими я від-по-чи-ва-ю, ясно тобі? Без напрягу жодного, самі бояться слово сказати. Пластилін, розумієш?» Треба буде дати їй наводку.

Вони пройшли на кухню. Ольга присіла на табуретку, помітила попільничку з двома недокурками на дні. Господар перехопив її погляд.

— Куріть, куріть. Можна.

Вона дружньо посміхнулася, навіть малограмотний міг прочитати в цій посмішці: «Розслабся, хлопчику!» Він уважно дивився, як вона припалює, окуляри в красивій тонкій оправі посунулися вниз на перенісся, він звичним жестом поправив їх.

— Хочете, я запропоную вам вина.

Ольга мало не захлинулася димом. Він дивився нерозуміюче.

— Я що, справді схожа на жінку, котра не відмовиться просто так випити?

— Що тут поганого? Червоне вино. «Каберне», — його щоки знову зарожевіли.

— Вибачте, — вона знову подарувала йому «розслабся» — посмішку. — Я так, про своє. Запропонуйте.

Він відразу заметушився, поряд з попільничкою з’явилася почата пляшка «Каберне», два кухлі, синій і рожевий. На синьому була написано «Ігор». Рожева безіменна, зате з симпатичним кошеням на боці.