Нейтральна територія - Страница 18

Хвора випила ще води. Ольга зручніше вмостилася на стільці.

— Ви спілкувалися з сусідом? Ну, з цим, чоловіком Надії… Другим…

— Чому ви раптом запитали про нього?

Ольга могла заприсягнутися будь-чим — співбесідниця здригнулася. В кожному разі голос виказав неприємні відчуття, що накотили раптово: хворим складніше грати, придурюватися і приховувати емоції.

— Я чула, він умів налякати людину.

Щось сталося. Ольга не могла пояснити чи описати це, але — повітря стало важчим, кімната немов гойднулася, лампадки під іконами на мить спалахнули яскравіше, їй здалося, звичайно, але яскравіше за електричні лампочки, а потім, знову на мить, стало зовсім темно. І рука, що стискала кухоль, відчула легеньке тепло. Ольга опустила очі. Малюнок на боці кухля блиснув рожевим світлом… Замість смішного котеняти їй підморгнув правим оком бридкий…

— А-А-А-А!

Знову півтемрява кімнати, знову лампадки, але це — світло, слабеньке, мляве, проте світло. Кухоль валявся на підлозі, рештки вина розтеклися по килиму, сама Ольга опинилася в кутку. Мати й син перелякано витріщилися на неї. І ще якийсь звук… Він посилився, робився гучнішим і гучнішим… Нарешті до Ольги дійшло — це кричить вона. Ігор уже тримав її за руку, ледь стискаючи. Дивно — допомогло.

— Ви… ви налякали нас, — перед нею знову був сором’язливий школярик. — Що сталося?

— Вибачте, — Ольга ковтнула слину. — Вибачте… Мені здалося… привиділося… На кухлі… Пацюк…

Ігор підняв предмет, що перелякав гостю.

— Кошеня. Дивіться.

— Ні! — Ольга сахнулася, тісніше притислася до стінки. — Заберіть її! Бога ради! Я прошу! Заберіть!

Ігор знизав плечима і вийшов з кухлем. Ользі стало дико соромно, вона обсмикнула светр. Жінка на ліжку уважно вивчала її.

— Ще раз пробачте. Щось найшло… Я піду…

— Тепер ви нікуди не підете, дівчино, — голос господині явно зміцнів. — Сідайте ближче. Нам є про що поговорити.

Ольга слухняно зайняла своє місце. Повернувся Ігор, щільно причинив двері, турботливо поправив подушки, зручно вмощуючи матір, примостився на край канапи.

— Зі мною таке часто буває. Навіть коли не хворію невідомо на що, — Віра Григорівна ледь прикрила повіки, так їй, мабуть, легше говорити. — Зазвичай мене щось лякає. Сина теж, але рідше. Якось він прийняв телефонний дріт за змію.

— Ага, я боюсь цих гадів!

— Він так сахнувся убік, що вдарився головою об стінку. Можна ще згадати… Просто почалися ці, гм, неприємності після того, як Він помер і Його поховали.

— Він — хто?

— Ви щойно запитали. І відчули результат. Я жену від себе навіть думку про цю людину. Він був нашим сусідом, але з мене вистачило однієї зустрічі з ним віч-на-віч, аби намагатися уникати подальших. Будете сміятися — ані я, ані син не знаємо його імені і не хочемо, якщо чесно. Я можу уявити стан людей, котрі спілкувалися з Ним постійно.

Ольга боялася навіть дихнути, а монотонний голос вів далі:

— Першого чоловіка своєї сусідки я не знала. Коли ми вселялися, вона була вже сама з дітьми, мала якісь пільги на житлову площу. Потім з’явився Він. Звичайно, всі ми цікаві, тим більше коли йдеться про нову людину за стіною. Не подумайте, я не шпигувала, своїх он турбот вистачало, — кивок голови в бік принишклого сина. — Самі без батька, розумієте… Та це вам не цікаво… Отже, я стикалася з сусідом на сходах. Спочатку він просто ходив, потім якось уранці вийшов з Ніниної квартири. Пізніше частіше стали отак зустрічатися, я віталася. Він мовчки кивав. Слова від нього не чула…

Жінка витерла тильним боком долоні лоба. Ольга звернула увагу: говорити їй ставало чимдалі важче, паузи для передиху ставали частішими. Але вона вперто вела далі, це явно приносило їй незрозуміле полегшення, а ще вона хотіла викласти нарешті все разом, увесь тягар багатьох років.

— Ніна кілька разів обмовлялася, що це її новий чоловік. Чоловік і чоловік, слава Богу, влаштувала жінка своє життя, хіба легко самій з двома дітьми? Тут з одним… Гаразд, знову я про своє… Не знаю, скільки часу минуло, але я відчула недобре. Спочатку голоси гучні за стіною, потім — крики, лайка… Діти плакали, тут жінка не помилиться, повірте мені. Дітей у вас немає? Будуть — побачите. Скоро це стало повторюватися щовечора. Що там творилося — не знаю і не хочу. Ніна уникала сусідів, ховала обличчя при випадкових зустрічах. Вона… як би краще вам пояснити… танула просто, ось як свічка згоряє. Діти теж перестали у дворі гратися. Наталка, старша, на весь двір реготати могла — а тут геть принишкла. У вікно бачила, з Толиком за руку в школу йшли. Назад теж. Раніше не помічалося за ними такого, дівчинка сама по собі, хлопчик теж… І рухалися якось дивно, мов ляльки механічні, — Віра Григорівна випила ще води. — Сухо в роті, противно. Отже, думала я, думала і так собі надумала: моя справа, не моя — щось нечисто. Спробувала з Ніною перебалакати, вона від мене в прямому розумінні втекла. І я здуру пішла до дільничного. Недобре щось у Гончаренків. З’явився цей новий чоловік — мов підмінили сусідів. Він їх там бити може, мужик здоровий. Ви влада, мовляв, то й пильнуйте.

Рипнув стілець, Ольга здригнулася. Та хвору вже нічого не могло відволікти.

— Він чатував на мене через два дні. Пізнього вечора. Була осінь, дощило, я того дня забула парасолю і поспішала додому. Забігла до під’їзду і наштовхнулася на Нього. Він заступив мені шлях між першим та другим поверхами. Як зараз пам’ятаю, світла на сходах чомусь не було, хоча напередодні скидалися на лампочки. Мабуть, крав хтось. Я ще не зрозуміла, що він чекає саме на мене, навіть не впізнала його в темряві, подумала — спускається хтось, і вирішила пропустити. Але Він якось так повернувся, потім посунув на мене — і затис у кутку, між стіною та сміттєпроводом.