Нейтральна територія - Страница 5

— Дурень! Дурень якийсь! Дурень! — вона немов намагалася докричатися до втраченої Гончаренкової свідомості. — Ну що мені з тобою робити, дурню такий! — Вона справді не знала, як треба діяти в подібних ситуаціях. І запитати нема в кого, телефону тут немає. До тями художник, ясна річ, приходити не збирався, Ольга відпустила його й од безсилля заплакала, і так, зі сльозами на очах, кілька разів ляснула Анатолія по щоках. Від ударів голова мотнулася, як лялькова. Схлипуючи, Ольга знову спробувала намацати пульс. Пальці вловили дуже слабкі, майже нечутні удари. Отже, ще живий. Ще можна врятувати.

— Зачекай… Я скоро…

Ольга вибігла з дому. Селище справді виявилося нежилим, крики не привертали нічиєї уваги. Весь час, поки Ольга бігла до траси, вона озиралася, наче перевіряючи, на місці будинок чи провалився разом з художником і його проблемами в тартари. Усі її думки зайняла записка. Вона якось одразу вивчила напам’ять цей текст, і він повторювався у неї в голові, мов нав’язлива шлягерна мелодія.

Я більше не можу. Він повернувся. Життя нестерпне, у смерті шукаю спокою. Винних у тому, що я зробив, нема. Тільки Він. І підпис «Гончаренко». Судячи з почерку, рука тремтіла. Або п’яним писав, або… Ні, інших варіантів бути не може. Заглушив свої незрозумілі страхи горілкою, — а, може, вона їх і спричинила! — накарлякав записочку, снодійного жменю — ковть, а зверху горілкою. Просто і ефективно. Перевірено роками. Бажання легкої смерті. Померти уві сні багато хто хоче. Без особливих мук, безболісно й тихо. Та до подібного рішення просто так, сп’яну, не приходять. Випив він радше для хоробрості, і смерті боявся менше, аніж таємничої істоти, названої в записці безіменним «Він». Що ж це тоді таке, якщо воно — інакше Ольга назвати не могла, — страшніше за смерть? Відповідь буде лише в тому випадку, якщо вдасться витягти автора записки з того світу.

Ольга вибігла на трасу. Вона лежала паралельно залізничному полотну, розділяла їх лише лісосмуга. Машин, як на лихо, не було, Ольга з безсилої злості тупнула ногою. Немов відгукнувшись на такий сигнал, здаля замаячила легковичка. Ольга рішуче стала посеред дороги, розставила ноги, міцніше впираючись ними у мокрий брудний асфальт, і почала махати руками, збоку скидаючись на вітряк. Машина наближалася, тепер можна було впізнати в ній стареньку «шевроле». Водій спробував оминути жінку, та Ольга кинулася навперейми і ледь не втрапила під колеса. Гальма вереснули, наче обварений крутим окропом собака. Ольга сперлася руками на мокрий капот, збираючись не пускати машину далі.

— Туди твою мать, ну якого ж хєра!

Водій вискочив зі свого боку, пасажир — зі свого. Обидва мали явний намір якщо не вбити нахабну бабу, то покалічити. Не даючи їм оговтатися, Ольга закричала, ледь не оглухнувши від власного крику:

— Людина помирає! В лікарню треба!

Істеричне волання, розтріпаний вигляд жінки і головне — скажений блиск очей подіяли. Водій, коротко стрижений брюнет, стис їй лікоть, притягнув до себе впритул.

— Хто і де? Тільки бігом!

— Поїхали! Дорогу покажу!

Коли машина гальмонула біля потрібного будинку, Ольга для чогось відзначила, що вона йшла довше. Мужчини діловито пройшли до будинку, в майстерні пасажир, товстенький чоловік років сорока, понюхав повітря, заявив діловито:

— Ясно, на що хворіє. Тут від самого перегару ласти загорнути запросто. Взяли, куме.

За п’ять хвилин Анатолій Гончаренко вже лежав на задньому сидінні «шевроле». Ольга примостилася там-таки, поклавши його голову собі на коліна.

— Двері замикати не треба? — брюнет, завівши мотор, повернувся до Ольги. — Так лишимо?

— Красти тут нема чого! Ключа шукати довго! Погнали, хлопчики, помре ж людина!

Брюнет слухняно натиснув на газ, і «шевроле» рвонула, мов на автоперегонах.

— Куди їдемо?

— До лікарні, — брюнет увімкнув двірники — дощ підсилився. — Тут ми ні хріна не знаємо, будемо шукати червоний хрестик — час пройде. До Києва за сорок хвилин домчимо, той самий час.

Ольга відчула себе дуже стомленою, аби сперечатися. Вона примружила очі, а пальці вкотре пошукали пульс у Анатолія. Поштовхи дуже слабенькі, та Гончаренко поки що живий. Поки що.

— Учора його перевели до палати, так що можете спробувати побалакати. Тільки він не хоче.

— Чого не хоче?

— Нічого. Розмовляти, їсти, пити. Жити, між іншим, теж.

— А це нормально для суїцидників?

— Як сказати… Я їх стільки перебачив… Одних пробиває на базікання, цілі сповіді вислуховувати доводиться, годинами не замовкають. А буває — бачити нікого не хочуть, соромно їм. Ваш порятований мене взагалі прогнав. У принципі, його право. До самогубців ходять психіатри, але тут від бажання хворого все залежить. Заявить такий: «На біса мені той психований доктор! Я вам псих, чи що?»

Психіатрові на вигляд було тридцять п’ять років, звали його Романом. Ольга поцікавилася, як по батькові, а він сказав, що по батькові свого терпіти не може, і коли їй не важко, хай зве його на ім’я. Можете Ромою, Ромкою чи Ромочкою. Вони сиділи в кабінеті завідувача терапевтичним відділенням, якого звали Фідель Васильович. Народився він у рік, коли Куба гуркотнула революцією, і симпатики Кастро назвали свого первістка на його честь. Якщо йому вірити, тоді в одному пологовому будинку з’явилося на світ відразу троє Фіделів і одна Фіделіна, причому один — Фідель Наумович. На відміну від Романа, терапевт дуже любив сполучення своїх імені та по батькові, так його почали називати з дитячого садочка. Тепер він вийшов у справах, лишивши журналістку під опікою приятеля.