Нейтральна територія - Страница 21

— У вас був вітчим. Я знайшла вашого класного керівника, сусідів. Думаю, вітчим тероризував вашу родину. Матір, сестру, вас. Як і що — подробиць не знаю. Тільки це сильно позначилось на дитячій психіці. І щось, пов’язане з дитинством, не дає спокою досі. Мати й сестра ваші вже пішли. Відчуваю, їхні смерті також пов’язані з тими обставинами. Колишня ваша сусідка тяжко хворіє, вона теж спілкувалася з вашим вітчимом. І відбувається щось, чого ніхто не може второпати, — вона перевела подих і запитала голосніше, нахилившись ближче до Анатолія: — Що це, Толю?

Замість нього знову заговорив Чирва:

— Ви молодець, Олю. Вітчим приходить до нього уві сні. Спочатку він не давав спати матері. За нею була сестра. Тепер — Толик. Але це набагато серйозніше за звичайні дитячі комплекси, страхи і травми. Це — не просто нічний кошмар.

І Роман, котрий чув, що говорив Гончаренко під гіпнозом, і Ольга, котрій вдалося розкопати важку історію його родини, і Фідель Васильович, який взагалі нічого не розумів, — усі в очікуванні подивилися на Чирву. Він повів далі:

— Знаємо ми ще далеко не все. Не хочу вас лякати, але якщо це те, про що я думаю, і ми не вживемо заходів, Анатолію насправді краще померти. Для загальної безпеки, і нашої з вами передовсім.

Тепер усі повернулися до художника. Він так само сидів, звісивши худі руки між коліньми і опустивши голову.

— Ми вже знаємо багато що, Толю. І решта того, що ви нам розкажете, не вийде за межі цієї палати. Ми хочемо врятувати не лише вас, себе, а й усіх, хто…

— Я вже намагався, — перебив Чирву Гончаренко. — Вдруге у вас нічого не вийде, — він підвів голову, очі недобре блиснули. — Я вже вбивав Його.

Історія була довгою, дивною, страшною і бридкою. Вона лякала саме тим, що викликала відразу. Всі четверо всотували в себе кожне слово Гончаренка, як звичайна людина намагається не пропустити нічого, що може розкрити чужий неприємний секрет. Так дивляться найбільш неприємні сцени з фільму жахів, заради яких, власне, фільм робили, яких усі чекали, аби опісля згадувати та переказувати таким самим любителям адреналіну. Тільки все, що вони чули, не було вигадкою кіношника. Це сталося насправді. Це триває.

— Сестра пам’ятала батька. Я — дуже невиразно: чоловік підкидає мене під стелю і щось вигукує. Лишилися тільки фотокартки. Тепер їх немає, куди поділися — поняття не маю. Мати казала — погубилися при переїздах. Чесно — нікого з нас у той час це не обходило.

Як Він з’явився спершу в житті матері, а потім і в їхньому, Анатолій теж не знав. Для чого такі речі дев’ятирічному пацанові? Потім розмов про Нього уникали. А Його ім’я витерли з пам’яті. Людина може забути те, чого не хоче пам’ятати. Так буває.

Мати просто привела його в гості. Він став заходити частіше, одного разу лишився. Минув ще час — і мати оголосила, що в них буде новий тато. Діти зраділи. Не тому, що в них з’явився батько. Той, хто усвідомив у реальному житті тільки слово «матір», а поняттям «батько» визначався дорослий дядько, котрий катає на каруселі твого сусіда Вітьку, не повністю може зрозуміти значення цього слова. Наталці з Толиком просто дуже подобалося бути в центрі уваги, як разом, так і окремо. І поважно кивати у відповідь на цікаві вигуки сусідів, маминих знайомих та приятелів у дворі: «У вас що, новий тато?» Спочатку новий тато приносив дітям морозиво, з ним і з мамою вони навіть ходили гуляти в парк. У нього виривалися фрази: «Ви, бісенята, повинні слухатися мене, як батька», та значення їм діти не надавали. Вони слухалися маму. Звичайно, вони будуть слухатися і нового тата. Що це означає, Наталка з Толею дізналися дуже скоро.

— У них щось відбувалося з матір’ю. Я якось почув, як Він вичитував їй на кухні. Щось вона не могла, щось у неї не виходило. Потім ми зрозуміли: Він ніколи не підвищує голос. А за три дні після сварки на кухні Він розбудив мене серед ночі…

Biн рвучко труснув Толика за плече. Хлопчина сів на ліжку, нічого не розуміючи. Він спокійно звелів винести сміття. «Візьми відро на кухні, пацан, і викинь всю погань у сміттєпровід. Відро помиєш. Погано помиєш — язиком долижеш. Воніща — спати не можна». Світло він не запалив, і тоді Толик вперше побачив, як світяться в темряві червоними вогниками його очі. Матір стояла в дверях їхньої спальні і щось говорила. Прокинулася на своєму ліжкові сестра, малими вони спали в одній кімнаті, а потім окремо спати боялися. «Для чого викидати зараз? Ніч же». «Не хочеш? Дивись сам». І діти побачили, як новий тато щось зробив з мамою, як виявилося пізніше — просто схопив за руку і потяг до спальні. А мама закричала, кричала ще довго за зачиненими дверима, і Толик, намочивши від несподіванки трусики, рюмсаючи вибіг за ними, молотив кулачками в зачинені зсередини двері. Двері відчинилися, Він стояв на порозі, десь за спиною схлипувала мама, і хлопчина почув спокійне запитання: «Хто винесе сміття?» Босоніж, в мокрих трусиках, з важким відром майбутній художник Анатолій Гончаренко вибіг на сходовий майданчик, а коли повернувся — вимив відро з порошком. Пекло почалося.

— Він не бив нас. Вірніше, вдарив один раз — я не хотів спустити в унітаз свою колекцію фантиків, чимось вона йому заважала. Вдарив, як б’ють мужчину, до крові. Сестру теж вдарив один раз — йому не сподобалося, що вона підспівувала дитячому хорові в якійсь передачі по телеку. Цього було досить. Ми зрозуміли: він може вдарити ще, і нам, дітям, знову буде боляче. Але приборкання на цьому не скінчилося. Поки ми остаточно не зрозуміли, що всі його накази треба виконувати правильно, вчасно і без помилок, Він ґвалтував матір. Зачиняв двері спальні, і ми затикали вуха, аби не чути криків з-за стіни. Вона могла б мовчки терпіти, як навчилася потім, але їй навмисне робили боляче. Діти мусили зрозуміти: за непокору покарають маму, а якщо вона зробить щось не так — дітям пустять кров. У неї на очах, як Він уже робив це одного разу.