Нейтральна територія - Страница 55

Чирва застогнав. Світла довкола ставало дедалі більше.

Вирвати маленький, але до біса міцний замок руками не вдалося. До того ж скалічена собачими зубами лівиця дико боліла. Невідомо чому Роману засіла в голову думка про інфекцію, зараження крові, щеплення в живіт і тому подібну чортівню.

Ломик! Ось про що треба зараз думати.

Залізяка, добре ставши в пригоді як зброя, валялася біля стіни. Переступивши через добермана, Ващенко підібрав лом, переконавшись заразом, що покусана рука відмовляється служити. Зручніше, ясна річ, орудувати двома руками, однією підколупнути бісів замок не вдавалося. Після четвертої спроби Роман, люто й голосно матюкаючись, довбонув гострим кінцем лома по замку, намагаючись вкласти в удар правицею силу обох рук. Допоміг мат чи ні, але вже третій удар істотно пошкодив сам замок і дверцята. Перевівши подих, Роман відновив штурм. Тепер він не лічив ударів, гатив що було сили, поки замок нарешті піддався його відчайдушній впертості. Лом з гуркотом випав з правиці, вільна рука розчахнула дверцята.

Перед ним були стрілочки, циферки, дротики, біліли головки пробок. Що тут до чого, Роман Ващенко поняття не мав. Якщо й були якісь елементарні знання, все повилітало з голови. Він витер руками спітніле чоло. Розкурочити все до бісової мами, чи що?

Стоп. Дроти. Електрика зав'язана на дротах.

Гомілку раптом пронизав різкий біль. Зойкнувши швидше від несподіванки, Роман оглянувся. Ледь живий, але все ще злісний доберман, лежачи на череві і обпираючись об підлогу лише передніми лапами, із закривавленим писком таки дотягнувся до супротивника зубами.

— Йди геть! — Роман сильніше дригнув ногою, зграбно хвицьнув пса по довбешці другою, зібравшись із силами — де вони беруться! — кинув собаку об стіну, знову удар по довбешці. На добермана нічого не діяло. Він навіть заплющив очі, вперто стискаючи людську ногу щелепами з силою, котра дорівнює замалим не сотні атмосфер.

Припинити це можна було лише в один спосіб.

Біль уже проник у мозок, і Роман, аби не відволікатися на такі дрібниці, як собача агонія, повернувся до щита і рішуче згріб у руку дротики. Ліва рука боліла навіть сильніше, ніж нога, потрібні ті самі останні сили, про які часто говорять в таких ситуаціях. Потрібен ривок. Біль повинен додати йому сил.

Роман Ващенко не став рахувати до трьох. Толя Гончаренко без пам’яті на підлозі в його кабінеті… Ольга Нечваль, якою він її знайшов на софі… Крик Фіделя, його стрибок головою вниз із вікна…

З криком, який при всьому бажанні важко назвати людським, Роман рвонув на себе дроти, видираючи їх з м’ясом, втрачаючи останні сили, а разом з ними — рештки здорового глузду і рівновагу, падаючи на підлогу, стискаючи в кулаці те, що вдалося пошкодити. Цього виявилося цілком досить.

Іскри в очах. Темрява.

«Що це таке? Якого дідька…»

Морок знову насувався на Чирву, усі звуки миттєво щезли, він знову перестав відчувати реальність, тільки політ, політ в Те Саме Нікуди.

«Пусти мене! Пусти! Ні!»

«Так! Не знаю, хто це зробив. Тільки ми з тобою помираємо, і тримаю я тебе міцно! Помираємо назавжди! Ти не вірив, але так буває!»

«Ні! Не можна! Пусти!»

Крик відчаю — останнє, що відбилося в згасаючій свідомості Павла Степановича Чирви. Промайнуло ще раз обличчя-маска-пляма в густому мороці. І більше Чирва нічого вже не відчував. На тому боці нейтральної території немає місця земним чуттям.

І все ж таки крик ненависті зміг вирватися назовні. Всім, хто його почув, здалося — він пронизує темряву, яка враз накрила лікарню, а у відповідь — гуркіт грому за вікнами.

А потім почалося!

— Де світло?

— Чому нема світла?

— Зараз увімкнеться резервний!

— То якого дідька він не вмикається!

— А-а-а!

Будівлю труснуло, як під час землетрусу. В унісон задзвеніли шиби, вилітаючи з вікон. З гуркотом і дзвоном падали металеві медичні шафи, давлячи в темряві тих, хто мав нещастя опинитися поруч. Зойки виросли в один суцільний крик болю та переляку. Людей кидало об стіни, у побиті вікна ніхто не вилетів через щасливий збіг обставин — тіла просто застрягали там, збившись докупи, заважаючи одне одному випасти під дощ. Під ногами тих, що втримались на ногах, репетували ті, що попадали. В темряві люди перечіпалися один через одного, утворювали купу-малу, товклися один одному по руках, ногах, головах. Щось шипіло, щось вибухало, щось дзвеніло й кришилося. Верещали жінки, матюкалися чоловіки.

— Світло! Дайте ж світло!

— Що взагалі тут діється!

— А-а-а-а-а! Ма-а-а-ма-а-а!

Зі свистом, як снаряди, літали в повітрі різні предмети. Табуретки, капці, подушки, ще щось. Що літає і чому — ніхто не бачив. Хтось вчасно не відхилив голову, хтось, оглушений, падав під ноги іншим, когось серйозно калічило. Ті, хто опинився на підлозі, намагалися рачкувати в куток чи під ліжко, але ліжка теж не стояли на місці.

— Допоможіть! А-а-а-а!

— Ногу забери! Твою ж мать, забери!

— Обережно! Мужики, обережно! Блі-і-ін!

— Тримайся! Аню, де ти, Аню!

— Мі-і-лі-і-ці-я-а!

Враз усе припинилося. Та й тривав безлад насправді кілька хвилин, п’ять чи десять, не більше. Світло, щоправда, не з’явилося, зате буря разом ущухла, настала моторошна і рятівна водночас тиша. Спочатку обережно, далі — впевненіше і голосніше люди почали перегукуватися. Спалахнули перші вогники сірників та запальничок, хтось примудрився втримати при собі такі дрібнички, не загубити. Темрява заворушилася, наповнилася стривоженими й переляканими голосами, що разом змовкли, коли почувся хор сирен, а потім голосними і вже радісними криками люди вітали могутні промені прожекторів, спрямованих з вулиці просто на темні побиті вікна лікарні.