Нейтральна територія - Страница 48

— Ой, я вас умоляю! Я цукор перемішав.

— Дякую, — Анатолій, щоб чимось зайняти себе, підняв за шворочку пакетик і занурив його назад в окріп. Вода стала темнішою. Слідчий зробив те ж саме, тільки інтенсивніше, сьорбнув з чашки.

— Отже, розмова без протоколу. Але серйозна.

— Ясно. Слідчі даремно не приходять. До речі, наскільки я читав у детективах, для вашої появи потрібні підстави.

— Детективи брешуть, але тут — правда. Підстави є, — він знову сьорбнув, смішно чвакнувши губами.

— Потрібна як мінімум заява якась там, — Анатолій далі демонстрував свої пізнання в юриспруденції.

— У вашому випадку — ні, — знову ковток чаю.

— У моєму… випадку?

— У вашому. Той мужик за кермом машини, Нечипорук, по-моєму, його прізвище, — Анатолій мало не вигукнув: «Знаю!», — не порушував правил, був тверезий і потерпілу бачив уперше. Поки що криміналу нема. Припускаємо варіант, — ковток чаю, — що хтось замовив її вбивство. Дурниці? Дурниці! Від кримінального світу вона далека, у неї нема коханця, якого вона шантажує, і рідних, котрі зазіхають на житлову площу. А Нечипорук — найбезпечніше створіння на білому світі. Стежите за моєю думкою?

— Якщо чесно, ви зараз казна-що верзете, вибачте. Ідіотизм якийсь, але поки що логічний.

— Добре, що ви вловили логіку. Отже, причин підозрювати когось у спробі вбити вашу дружину нема. Згодні?

Гончаренко кивнув, вирішивши цього разу промовчати.

— Тоді — як трактувати пригоду?

— Нещасний випадок.

— Спроба самогубства.

Тепер вони нарешті дивилися один одному в очі. Або Анатолій від несподіваної новини трошки посунувся глуздом, або… очі в слідчого мінялися. І те, як вони мінялися, щось нагадало Анатолієві — Толику! — Гончаренку. Щось… чи когось… Чи мізки не того… мало-мало…

— Чому ви так вирішили?

— Повторюся: розмова без протоколу, але серйозна. За доведення людини до самогубства за бажання теж можна притягти до відповідальності. А в мене після всього, що я дізнався, є бажання показово покарати вас, Гончаренко.

Голос його теж ставав інакшим. Злим. І… ні… знайомим… ні…

— Що ж я такого страшного зробив? — Анатолій намагався триматися впевнено, на секунду — під поглядом! — голос зрадницьки здригнувся, але художник з подивом і радістю відзначив — йому вдається тримати себе під контролем. Слова слідчого його не лякали. Бентежили — так, але чомусь не страшно.

— Ви покинули дружину. А до того влаштовували на квартирі п’яні погроми. Ви били жінку, вона кричала, кликала на допомогу. Декларуючи власну геніальність, ви пропивали з дому речі. Навіть коли пішли, не давали їй спокою. Вона ходила до лікаря, діагноз — психічні аномалії на грунті глибокого нервового виснаження, — очі буравили Анатолія, але голос не підносився, ставав злішим, і тепер Гончаренко не мав сумніву, чиї очі бачить і чий голос чує. — Вже з лікарні, куди ви потрапили після невдалої спроби з п’яної люті накласти на себе руки, ви підсилали приятелів, ті дзвонили і погрожували. Мовляв, вона, стерво, винна в тому, що світ ледь не втратив генія з великої літери «Ге». А ви й справді велика літера «Ге»… Жінка почала пити, і, коли ви зробили її життя зовсім нестерпним, вона кидається під машину.

Слідчий — слідчий? — голосно й важко дихав, очі налилися кров’ю, і на мить Анатолій побачив знайомі риси. А потім раптово все зникло. Непоказний чоловік допивав свій дешевий чайок.

— Ось так, — навіть голос став таким, як раніше. — Притягнути вас до суду за бажання легко. І виписати постанову про арешт, відвезти просто з лікарні до СІЗО й запхати до задушної камери, в приємне товариство фахівців із встановлення справедливості через дупу. Можна дібрати контингент, підготувати його належним чином. Подумайте, — він відсунув стілець, підвівся: — Ви знаєте, про що. Якщо треба буде — я все життя спокою вам не дам. Не люблю я таких, як ви, Гончаренко.

За спиною Анатолія раптово грюкнуло, наче щось упало, він мимоволі озирнувся, а коли повернувся, дивного непоказного слідчого вже не було. Лишився тільки ледь вловимий запах горілчаного перегару, цього ні з чим не сплутаєш.

Свого чаю Гончаренко так і не покуштував.

— Ти певен?

Чирва відповів раніше за Анатолія:

— Я теж певен, Ромо. Відбувається те, про що я вже колись казав. Так мало статися рано чи пізно. Краще, звичайно, пізніше… Він почав заволодівати людьми. І від нас цей процес не залежить.

Ващенко вже називав зібрання в кабінеті Фіделя Васильовича військовою нарадою без жодної іронії. Війну оголошено, вона вже йде, ворог наступає. Скептиків серед четвірки — як би точніше сказати? — змовників не лишилося. Єдиний факт, який у цій ситуації приносив Чирві задоволення. Йому вірять. Його слухають. Повна боєготовність.

— Все точно, — Гончаренко, здавалося, говорив сам із собою, вкотре повторюючи одне й те саме. — Голос, очі, вираз очей… Ми пили чай, а потім я раптом почув запах горілки, з моїм досвідом та помилитися… І потім, на якусь мить Він здався мені… Тут не поручуся, мені могло…

— Вам не могло! — Чирва різко підніс і опустив руку, немов обрубуючи сокирою останні корені сумнівів. — Ви, Толю, справді бачили тієї миті Його справжнє обличчя. Я не певен, що слідчий пригадає сьогоднішній візит сюди і розмову з вами.

— Все ж таки слідчий?

— Чому ні? Серед них досить сволоти, яку Він охоче використає як своїх, гм, представників. Він використовує оболонку, впливає на мозок, людина перетворюється на своєрідного зомбі. Наш ворог готує своє друге народження, і слідчі органи підходять для цього майже ідеально. Повірте моєму досвідові, молоді люди: серед цієї наділеної владою, нехай мінімальною, публіки є дуже багато садистів, котрі можуть тероризувати на законних підставах будь-кого й будь-скільки, — Чирва від запальної розмови закашлявся. — Подібним садистом був ваш вітчим. Не обов’язково заганяти голки під нігті чи бити ногами по яйцях, можна просто морально вимотати людину, довести до божевілля. Я можу прочитати про слідчих тригодинну лекцію. Тільки, — він сумно посміхнувся, — зараз нема часу, а потім не доведеться. Настає ваш час, Фіделю Васильовичу.