Нейтральна територія - Страница 32

Сходи не кінчалися, але вона цього не помічала, бігла й бігла, стрибаючи відразу через кілька сходинок. Час від часу вона озиралася — червоні вогники майоріли позаду, далеко, але дороги назад не було. Вона задихалася, та все одно не дозволяла собі зупинитися. Раптом зловісні вогники виникли попереду, Ольга, вже не контролюючи своїх вчинків, перестрибнула через щура і приземлитися не змогла — сходи кудись зникли, вона летіла в темну глибину з божевільною швидкістю.

Політ перервався так само несподівано, як почався, і Ольга побачила себе в сирому напівтемному підвалі. Вона зробила крок вперед, ще один, ще, — і темрява ожила, зашурхотіла, зарухалася, а просто перед нею, показуючи прохід, вишикувалися два ряди знайомих уже червоних вогників. Ольга рвонула назад — за спиною вогники світилися суцільною стіною, навіть можна було почути сопіння та скрегіт зубів. «Ці тварюки загризуть мене, хоч куди б я пішла!» Йти страшно, стояти — ще страшніше, вона повільно посунула вперед, не думаючи про те, що там на неї чекає: гірше, ніж є, вже не буде, страх повністю паралізував думки.

А потім усе зникло. Глуха стіна, знайомий з дитинства бабусин погріб — клоччя павутини по кутках, вогкі стіни, відгороджений дошками куток для картоплі, бочка з солінням на підлозі — і великий, як восьмирічний хлопчик на зріст, сірий пацюк. Тут було досить видно, аби Ольга змогла роздивитися цю тварюку, та дивували перш за все очі. Зовсім не щурячі, можна навіть сказати — людські, живі й сповнені тихої люті. Де вона могла бачити такі очі? Зовсім недавно, вони ще тоді злякали її…

— Не старайся, — це говорив пацюк, хоча Ольга ясно бачила, що паща тварюки не розкривалася. — Не треба думати. Ти бачиш те, що хотіла б бачити до кінця життя.

Ольга відчувала, що не може говорити, що ноги вростають в земляну підлогу, що дихати стає важче.

— Ми тепер часто будемо зустрічатися. Щоночі, моя лапочко, — тварюка заворушилася, вмощуючись зручніше. — Про кінець життя подумай — ти перестанеш боятися взагалі, зникнуть страхи. Померти — ось тобі найкращі ліки від страху, ластівко моя. Ми будемо дружити та грати в м'ячик, — пазуриста лапа зникла в ящику з картоплею і повернулася, стискаючи маленький смугастий гумовий м'ячик, таким Ольга любила гратися в дитинстві, якось їй привезли з Німеччини гарний м'яч, у формі поросячої мордочки, але в порівняння з її улюбленим зашмульганим м'ячиком він не йшов абсолютно. — Лови! — лапа зробила обманний рух, і щур засміявся, якщо можна так назвати противне вищання. — Диви, який м'ячик!

Гострі кігті розпороли гуму, повітря зі свистом вийшло — і знову вищання, від якого закладало вуха.

— А у нас ще є! Йди до мене, лапочко моя, у нас їх багато-багато-багато! — тварюка видобула з ящика новий м'ячик, але тепер він нагадував щурячу голову. — Диви, який! Лови!

Цього разу м’ячик з огидним вищанням полетів Ользі в обличчя, вона встигла відсмикнути голову, і тут пацюк махнув хвостом, зашморг затягнувся на шиї молодої жінки, ривок — моторошна морда просто перед нею, пронизливі — людські! — очі буравлять наскрізь, дрібні гострі зуби готові гризти щоки, хвіст-зашморг стискає шию міцніше, міцніше, повітря не вистачає, Ольга задихається…

… і нарешті їй вдалося прокинутись. Піт котився градом, вона дихала важко й хрипко, а потім з горла разом з черговим видиханням вирвався на волю нелюдський істеричний крик.

Хоч як дивно, це привело її до тями. Автоматично Ольга знайшла вимикач, засвітила настільну лампу. Все тихо, все спокійно, рідна знайома кімната, нема ніяких пацюків. Не думати про пацюків! Ольга труснула головою, відганяючи ненависний кошмар. Котра година? Початок третьої ночі. Спати вона більше не ризикне, але й сидіти сама в квартирі теж не буде. Вийти на вулицю? Там темніше, а за дверима… Не думати про щурів, чорт забирай! Про що тоді… Роман!

Ольга схопила трубку і не втрималася від нового зойку: телефон мовчав, і якщо брати до уваги останні події — мовчав зловісно. Вона відрізана від зовнішнього світу, і зараз…

— От дурна! — вона згадала, що вимкнула телефон, нахилилася, щоб увіткнути вилку на місце, і відсмикнула руку: треба поткнутися в напівтемряву за тумбою.

Якусь хвилину Ольга сиділа, збираючись на думках. Потім набралася хоробрості. І нарешті на «раз — два — три» зістрибнула з софи, перетнула кімнату і просто вдарила кулаком по широкій кнопці вимикача. Спалахнули всі три лампочки люстри, темрява зникла зовсім, і Ольга нарешті увімкнула телефон. Номер Романа… Чорт, десь записаний. А, є! Візьми слухавку, не спи, не спи, не…

— Слухаю! — голос невдоволений і заспаний.

— Це я, Ромо, — Ольга говорила голосно, шепіт більше пасував атмосфері страху, а його треба прогнати. — Вибач, дещо сталося. Ти можеш приїхати просто зараз?

Цієї ночі в лікарні коїлися дивні речі. Пізніше учасники цих подій не розповідали про них один одному хоча б тому, що не припускали навіть думки: з кимось іще сталося щось подібне. Своїм рідним та знайомим вони подадуть ці історії як дурнуватий анекдот, не смішний, швидше — тупий, і розповідатимуть лише для того, аби випустити назовні ті дивні й незрозумілі страхи, що раптово оселилися десь усередині і заволоділи душами. Ті, хто історії вислухав, ввічливо підсміювалися за компанію і до вечора забували, як усяку інформацію, що не потребує зберігання.

Одна з чергових нічних медсестер цілу ніч чула за спиною човгання ніг. Малорухома літня мадам — її всі так називали, тому що вона до всіх довколишніх жінок, сусідок по палаті, їхніх відвідувачів і медперсоналу інакше, як «мадам», не зверталася — нарешті заснула, вимагаючи судно востаннє, і чергова, попивши з подружкою в ординаторській каву, вмостилася за столиком читати Мариніну, взяту в тієї ж подружки. Почувши, як хтось човгає до неї по лінолеуму, вона втомлено повернулася, готова вислухати чергового хворого, якому не спиться, і пояснити заразом, що снодійні препарати лімітовані. Нікого не було, і кроки стихли. Вона покрутила пальцем біля скроні і знову заглибилася в книжку. Зачовгало буквально одразу, тепер вона повернулася рвучко — знову все затихло. Втретє вона здригнулася. Так і просиділа всю ніч, боячись повернутися і навіть підвестися з стільця. Звуки то з’являлися знову, то стихали надовго, їхня природа залишалася незрозумілою, а тому — лякаючою. Коли, нарешті, скориставшись черговою тишею і озброївшись міцним фізіологічним стимулом, чергова зірвалася з місця і мало не бігом кинулася в туалет, то просиділа там більше години: човгання під дверима не вщухало, а кілька разів переляканій жінці здалося, що хтось шкребеться у двері. Занурившись у безодню страху достатньо глибоко, вона раптом ясно пригадала, коли звуки човгання в темряві перелякали її вперше: вони поїхали до бабусі в село і спали з батьком у маленькій задушній кімнаті. Вночі її розбуркало човгання десь у нетрях хати, вона розбудила тата запитанням: «Хто там?», а той, випивши з дідом перед сном і незадоволений, що сон порушили, буркнув сердито: «Домовик. Дівчаток, котрі не сплять, забирає і зжирає». Дівчинка тоді дуже старалася заснути, і в неї, мабуть, вийшло, бо кроки стихли.