Нейтральна територія - Страница 30

— Сподіваюся, моя маленька лекція не стане поживою для читачів вашої газети? — Чирва жартома насварився пальцем.

— У нас про таке не пишуть. Є інші видання, яких нормальні люди серйозно не сприймають. Такі, де про всякі НЛО та двоголових жінок вигадують. Хіба що туди продати…

— Не жартуйте з цим, Олю.

— Які жарти! Просто я кажу, що вашій, як ви сказали, лекції повірили тільки свідки подій. Інших громадян можете не боятися.

— Шкода, — Чирва зітхнув. — 3 другого боку — добре, що сказане мною нікого більше не торкнеться. Я лише прошу вас, Олю, ще про одне: ви спілкувалися з Анатолієм більше, аніж усі ми, і, зрозумійте правильно, ближче. Він уже тоді являв собою певну небезпеку. Носій зарази, гм, якоюсь мірою… З вами нічого дивного не відбувалося?

Сказати йому про пацюків? Але вони були завжди, ще з дитинства. Кожна дитина налякана по-своєму. А якщо він почне її гіпнотизувати? Уявивши себе непритомною, повністю під владою старого, Ольга швидко і навіть занадто голосно сказала:

— Ні!

— Дуже добре. Щось дивне — погані сни, видіння тощо — негайно доводьте до мого відома.

Фідель Васильович уже заходився коло чайника, а Роман вийшов слідом за Ольгою.

— Я можу підвезти…

— Не варто. У тебе ще справи.

Була пора «мертвої години», в коридорі порожньо і тихо, обидвоє мимоволі перейшли на шепіт, немов побоюючись відлуння, що рознесе їхню розмову далеко за стіни лікарні.

— Я заїду по тебе… Скажи, коли й куди…

— Сьогодні… сьогодні не треба, Ромо… Вибач… пробач… я ще не готова ось так… Мені треба подумати…

— О’кей, — Роман торкнувся рукою її плеча. — Я все розумію. Подзвонити можна?

— Запросто.

— А поцілувати на прощання?

Ольга дозволила йому торкнутися губами своєї щоки, а після м’яко, але рішуче відсторонила його.

— Бувай. Пий каву. І справді — постарайся дзенькнути… Якщо хочеш…

Їй хотілося додати: «Після всього», та вона стрималася. Хоч чому Роман Ващенко не може бути тим самим типовим мужиком, котрий користується жіночими слабкостями, отримує своє, ввічливо пропонує свої послуги знову, одначе сильно не наполягає: подумаєш, чергова дурепа. Гонору багато, а самій, самотній, нещасній, мужика бракує, він їй сниться ночами, ну, а не хоче — не треба, охочих вистачає. Сухова, в усякому разі, пояснила б Романову поведінку саме так, і що найкумедніше — хоч би як поводився Роман після всього, що сталося, і хоч би що казав, висновки у Сухової завжди були однаковими та однозначними: «Погано ти знаєш мужиків, подруго, по-га-но! Мало тебе півень смажений клював? Не туди, мабуть, у голову треба було». Ольга відганяла дурні думки, їй зараз здавалося, що вона сама себе переконує: Роман Ващенко…

Просто під ноги їй кинувся сірим клубочком хвостатий щурисько, Ольга здавлено зойкнула і, сахнувшись ліворуч, штовхнула плечем двері найближчої палати, заскочила всередину і зачинила двері за собою. До цього моменту вона вже пройшла більшу частину коридору. У кабінеті завідуючого гудів чайник-скороварка, Чирва запально сперечався з Романом, Фідель Васильович курив у кватирку, думаючи про своє, і навіть якби крик почули і хтось визирнув би в коридор, нікого й нічого він би там не побачив.

Страх пішов так само швидко, як і з’явився. Ольга мимоволі відзначила, що починає звикати до нього — так звикають до хронічної хвороби, примирюються з короткозорістю, заїканням, інвалідною коляскою. Можливо, Чирва справді поставив їй діагноз: коли чогось так довго боїшся, рано чи пізно це увійде в твоє життя. Одна її знайома так боялася змій, що репетувала, наступивши на садовий шланг, відсмикувала руку від чорних шнурків, пасків, поясів. Так, точно хвороба. Від нервів усе, від задоволення захворіти нема з ким. Ольга нарешті роззирнулася.

Це була палата, в якій мирно й міцно спав єдиний мешканець, Анатолій Гончаренко. Несподіване вторгнення переляканої жінки не перервало його сну, він навіть злегка похропував. Ольга підійшла до нього ближче, нахилилася, чомусь очікуючи повтору епізоду на дачі. Дихання сплячого було рівним, Ольга заспокоїлася і повернулася, збираючись вийти. Щось її затримувало. Щось, на що її погляд раніше не натикався. Напівпрочинена тумбочка і малюнки на підлозі. Непорядок, валяються, треба скласти. Ольга присіла, зібрала малюнки в стопку, роздивилася верхній, потім — наступний, ще, ще, ще…

Анатолій явно йде на поправку, якщо розважається малюванням карикатур. Ольга бачила його роботи і не могла повірити, що побачене нею на виставці і те, що вона роздивлялася тепер, малювала одна рука. В усіх потворах вгадувалося одне обличчя, Гончаренко знущався — інакше не назвеш — з однієї людини. Особливо вдалися очі. Над обличчям художник експериментував, але очі на кожній карикатурі лишалися незмінними. Вони були якісь… Ольга наморщила чоло, підшукуючи необхідні визначення… Якісь живі, чи що… Ось наче дивиться з аркуша чергова потвора уважно, десь навіть з погрозою. І сказати щось хоче… Дурниці, звичайно, проте однакові очі чимось стривожили Ольгу, вона поклала малюнки на тумбочку і поквапилася залишити Анатолія в палаті самого. Вже виходячи на сходовий майданчик, вона наштовхнулася на прибиральницю, пробурмотіла вибачення і пропустила літню жінку поперед себе.

Прибиральниця тьотя Паша поводилася в палаті неспокійного хворого тихо, намагаючись не збудити. Як багато хто з персоналу, вона побоювалася його і вважала буйним, навіть хрестила кілька разів, коли він лежав після снодійного. Біля тумбочки на підлозі валялися якісь аркуші, тьотя Паша зібрала їх, аби не намочити та не забруднити, з цікавості переглянула малюнки, гумору не зрозуміла, вирішила: займається дорослий дядько гидотою, чортзна-що малює, нечисть різну, та ще й картинки ці очі витріщають, тьху, присниться ще таке, не дай, Боже. Прибрала малюнки в тумбочку, помила підлогу та й пішла, втішена тим, що не розбуркала хворого.