Нейтральна територія - Страница 3

— Мені на сьогодні досить, — Ольга підвелася. — Йдемо? Чи ви сидите?

Лідка сховала портмоне назад до кишені.

— Чому воно так: хочеш напитися, а тут елемент деструкції? І тягне до спиртного, а як подумаєш, що в цей час хтось правильний пахає, як коняка, так одразу совість ворушиться.

— Ага, Олька в нас — ходяча совість, — Сухова теж підвелася, застібнула пальто. — Добре художникові Гончаренку — п’є собі і не озирається. Пиши тут про нього статті, рви пупа…

— Кожен по-своєму художник. Навіть слюсар-сантехнік, — Ольга заховала цигарки. — Так що, подруго, право пити є в кожного.

У дачний сезон, з травня до середини вересня, брудно-зелені вагони електричок звільнялися в цьому місці від городників та садівників-любителів. Інші дні року платформа була порожньою, незатишною і нагадувала бетонну пристань. Сіяв лінивий березневий дощик, лінивий тому, що ліньки йому перестати, а розганятися до справжнього повноцінного дощу йому теж не хочеться. Ольга поправила стоячий комір плаща, пройшлася пальцем по краях коричневого берета, щільніше вмощуючи його на голові і забираючи під нього непокірні пасма волосся, що вирішили вибратися на свіже повітря, закурила. Знічев’я вони з Суховою часто теревенили про погоду, вірніше, про переваги однієї пори року над іншою. Сухова оспівувала літню спеку: «Як на жінок витріщаються мужики влітку, ну ні, ну поглянь же! Їх можна брати голими руками, викручувати і викидати! Вони ж улітку працювати не здатні, не здат-ні!» А Ольга любила пізню осінь та ранню весну, сльоту й порожню похмурість пейзажів, коли все довкола таке, яким створене: оголене, крикливе і негарне. Ще — самотнє. Років десять тому вона легко погодилася б із Суховою, та віднедавна саме цей дощик, саме мокрі дерева й багнюка довкола повністю визначали її душевний стан. «Мужика тобі треба, му-жи-ка!» — Сухова вперто підбивала мотнути влітку ближче до моря чи взагалі до будь-якої води, біля якої насипано пісочок для пляжу. Та Ольга завжди брала відпустку в листопаді. Стоп, не завжди. Останні чотири роки, якщо вже рахувати точно.

Гаразд. Стояння в такому місці викликає непотрібні думки. Годі, треба йти. Вона викинула недопалок на рейки і спустилася з платформи на достатньо широку стежку, що вела, як зрозуміла Ольга, в бік дачного селища. Зараз нею ходили нечасто, ноги ковзалися на розбухлій після зими та дощів землі. Шлях проходив повз лісосмугу. Місцями під деревами ще лежав сіруватий сніг, Ольга навіть нахилилася і вхопила грудочку. Сніг захрумтів і зліпився у пласку неакуратну грудку. Розмахнувшись, Ольга пожбурила нею у стовбур осики, промазала і приречено клацнула язиком: не судилося. Поміж деревами було видно друзки пляшок, залізяки незрозумілого походження, інше сміття, що перезимувало під снігом і родовід якого навряд чи визначать навіть судмедексперти. Несподівано Ользі закортіло наштовхнутися на який-небудь труп, «підсніжник», як їх називають. Заспокойся, подруго, в загальній купі сміття його не буде помітно. Вона посміхнулася власним думкам: дурниці, але правда. Буквально три дні тому їхня газета писала про труп дівчинки-волоцюжки. Його знайшли на одному з міських базарів, серед мотлоху, що його зазвичай залишають після себе торгівці. Знайшли випадково, коли вантажили сміття. Розтин показав: дівчинка лежала там уже другу добу.

Зразу за лісосмугою починалися дачні будівлі. Селище розташувалося паралельно залізничній колії, серед сосон. Улітку з вікна електрички можна легко прийняти цю місцевість за нежилу, і одного разу, ще студентами, Ольга з компанією таки вийшли тут, аби посмажити в сосняку шашличок. Результат: природу шукали більш як годину, довелося пройти через селище. Раніше усі будиночки виглядали однаково, багато з них тільки починали будуватися, у різних кінцях селища над напівзведеними огорожами періодично злітали в повітря густі крупини незлого матючка. Тепер двоповерхових особнячків стало набагато більше, один від одного вони не відрізнялися навіть висотою огорож. Парканів-сіток практично не було, залізні чи дерев’яні загородки в більшості своїй обладнані кованими ворітьми. Висота — під два людські зрости, не менше. «Бубка все одно перестрибне», — чомусь сердито подумала Ольга і тут-таки вирішила використати цю фразу в одній із статей.

Вулиці селища розташовувалися строго перпендикулярно і навіть мали назви, намальовані фарбою на парканах. Ольгу цікавила Соснова, 84. Як вона й підозрювала, потрібний їй будинок знаходився в самому кінці селища, мав один поверх, досить занедбаний низенький паркан і виглядав явно недоглянутим. Будинок і вулицю вона знайшла сама, селище здавалося практично нежилим, що не дивувало: закоренілі городяни в березні завжди заклопотані міськими справами. Це тільки питущим художникам, котрі пішли від родини, добре жити і творити на природі. Тут, на дачі, як дізналася Ольга, Гончаренко обладнав майстерню і жив близько двох років відлюдником. Дружину кинув роком раніше. Дітей не було.

Ольга пошукала на парканному стовпі біля хвіртки дзвінок, різнокаліберні дзвінкові ґудзички примелькалися за час, поки вона діставалася сюди. Нічого не знайшовши, посмикала за ручку. Хвіртка піддалася, Ольга обережно зайшла у двір, не виключаючи появи злого собаки. Пса не було, з ґанку зістрибнув угодований сірий кіт і зник у заростях смородини біля паркана. Дивно. Коти полюбляють сидіти в теплі і рідко без потреби виходять на вулицю, коли вогка погода, весна ще не набрала потрібної котам сили. Може, котяра не його, не художника… Акуратно причинивши хвіртку, Ольга перетнула подвір’я по вимощеній цеглою доріжці. Колись за цим двориком і взагалі за будинком доглядали краще, це факт. Зараз же про те, що тут живе людина, можна судити лише зі складених у полінницю дрів, сокири, що стирчала з величезного зрізаного пня, і з затоптаного свіжою багнюкою ґанку. Так, зручності надворі, дров’яне опалення — знаменитий художник Анатолій Гончаренко явно відставав од дачної моди.