Нейтральна територія - Страница 26

Ольга говорила напівголосно. Рука Романа машинально пестила її волосся. Вони курили в ліжку, чого Ольга собі в цій квартирі не дозволила жодного разу, тому попросила його прочинити балкон, аби дим на застоювався попід стелею. З вулиці проникла березнева вогкість, що дало їм привід краще вкритися і тісніше притулитися одне до одного. Роман не перебивав її, мовчки курив цигарку за цигаркою, розуміючи, як необхідно зараз жінці вихлюпнути душу.

— Не пам’ятаю, що тоді кричала і взагалі робила. Прийшла до тями — ні дівки, ані чоловіка, дзеркало розтрощене, стільці перекинуті, подушки на підлозі. Вранці з’явився. На що розраховував — не ясно, тільки квіти приніс і шампанське. Вже потім, коли до суду дійшло, він довідки тицяв, мовляв, я завдала йому серйозних травм. А я по голові пляшкою не влучила, він рукою встиг закритися. Ну, вигнала його з кухонним ножем у руці. Дряпнула кудись. Словом, розвелися зі скандалом. Квартира його була. Поділ майна… Мені плювати, адвокати все чіплялися: боріться, боріться, він вас жебрачкою лишить…

Ольга замовкла, збираючись з думками. Роман сприйняв мовчання по-своєму, рука ковзнула вниз, до стегна, та вона зупинила його, легенько стисла своєю рукою кисть чоловіка.

— Знаєш, коли все скінчилося, я навіть розгубилася. Одружилися з любові, жили нормально, раптом, як грім з неба, — зрада, розлучення, «боріться, боріться», — і все, війні кінець. Тільки тоді дійшло, що витратила всі сили. Собою не займалася, роботу занедбала, а я, між іншим, в корпункті «Комсомолки» працювала. Тобі важко зрозуміти, як це, коли довкола — порожнеча. А порожнечу в нас заповнюють лише одним способом, розумнішого за горілку народ нічого не придумав. Спершу на мене крізь пальці дивилися, особиста драма в жінки. Потім набридло: баба бухає, як вантажник, геть некерованою стала. Коротше, попросили мене з роботи. Ну, тут я вже пішла в рознос! — Ольга підвелася на лікті. — Жінки швидше спиваються. Без роботи не сиділа, допомагали знайомі, перебивалася гонорарами якось. Мене жаліли тихцем, це помітно було, тільки від цього було часом ще гірше… Є категорія людей, котрих жалість принижує… Як я ще рік протрималася, сама не знаю. Спочатку ще в компанії запрошували, з мужиками знайомили, поряд з деякими прокидалася вранці, гидко — і знову рятівні сто грамів. Навчилася похмелятися, по кілька днів могла з дому не виходити. І мене потроху перестали в гості кликати. На той час я до глюків допивалася, опустилась остаточно, гроші позичала в подруг. Якось навіть на вулиці мене наряд підібрав і до витверезника завіз. І що найгидкіше — жаліли всі, розумієш? Хоч би раз хто висварив, по щоках надавав. А жалість їхня тут була ні до чого. Подай цигарку.

Роман прикурив сам, підніс вогник Ользі. Кришталева попільничка стояла на підлозі, він для зручності поставив її собі на груди, поверх ковдри.

— Знаєш, що врятувало? Гроші скінчилися. Зовсім. У борг давати теж перестали. Роботи немає. Відлежалася я, скільки могла, потім подзвонила Суховій, подружка в мене є, борець за права і свободи жінок. Та відразу змикитила, що до чого, прикотила з пляшкою вина, глянула на мене і каже: «Ось що, подруго. Без діла сидиш — катай зі мною. Сестра на дачі загинається, до-по-мо-же-мо. О’кей?». Мені тоді по барабану все було, куди завгодно. З сільським господарством у мене завжди не виходило, а тут пробило — обстановку треба поміняти. Сиділи ми в Бучі тиждень. Спиртного не пили, з ранку в городі, після обіду — консервуємо. Огірки, помідори, перець, салати різні. Коли повернулися, Сухова у мене тут ще два тижні жила. Пізніше привела до себе в редакцію, влаштувала. Наче так і треба. Не жаліла, не втішала, моралі не читала. Тепер так і живу. Ти ось прийшов…

Роман засвітив нічник, аби переконатися — жінка, що лежить поруч з ним, сумно посміхається.

— Я не піду.

— Не знаю, чи готова я до цього, Ромо. Якщо попрошу сьогодні піти — образишся?

— Ні, звичайно, ні. Тільки не думаю, що ти захочеш лишитися сама.

Ольга здригнулася. Вже вдруге за сьогоднішній день вона бачила щурів.

— Нема ж нічого, ми дивилися.

— Я розумію. Все одно я бачила цю тварюку. Раніше такого не було. Боялася — і все.

— Звідки це?

— З дитинства, — Ольга забрала рукою волосся з лоба. — Ми жили в селі у бабусі щоліта. В хаті був льох. Аби дітлахи туди не лазили і не били банки з варенням та консервацією, бабуся лякала пацюками. Великими, сірими, гострозубими, що їдять неслухняних дітей. Зазвичай лякають Бабаями, Буками, Бабою Ягою, всякою іншою нечистю. Нас — щурами. «Не будеш слухатися — вилізе пацюк з погреба і затягне у свою нору. Там уже багацько неслухняних діточок». Я почала боятися льохів і щурів. Особливо після того, як одна з цих тварюк попалася в капкан і її кинули котові. Бридка здохла тварина, ще й котяра виваляв здобич у пилюці. З того часу, якщо мені погано, з’являються щурі. Уві сні, як правило. Чи просто в дурних думках.

— Ти впевнена, що сьогодні тобі не здалося?

Ольга хотіла кивнути, але, подумавши, знизала плечима. Наступної миті знову прийшов незрозумілий страх, вона прибрала попільничку різким рухом, ледь не розсипавши недопалки, і притулилась до Романа. Коли він почав пестити її, відчула — страх відступає. Примусь себе не думати про щурів, зроби це! Вона відповіла на його пестощі, все забулося. На якийсь час.

У себе вдома за робочим столом Павло Степанович Чирва нарешті додивився на дисплеї останню потрібну йому інформацію, вимкнув Інтернет, заплющив очі і відкинувся на спинку крісла на коліщатках.

Четверта година ночі. Він спілкувався з колегами по ІСК та електронній пошті більше як п’ять годин. Всотав у себе величезну кількість текстів, списав десятки аркушів паперу, роблячи потрібні нотатки і малюючи йому одному зрозумілі схеми та графіки. Тепер він закінчив роботу і підбивав підсумки.