Нейтральна територія - Страница 14

— «Ми» — це хто?

— Є людина, — Роман заклично підніс чашку, розмальовану трояндами.

Господар впустив Романа в квартиру і почав зачиняти зовнішню половину подвійних дверей. На два оберти повернулися обидва замки, верхній і нижній; зловісно брязкаючи, стала на місце важка, ручної роботи клямка; делікатно дзенькнувши, ліг у спеціальний пазик сталевий, теж зроблений на замовлення ланцюжок. Двері були важкі, з дубової дошки. Зверху й знизу оббиті залізом. Друга половинка дверей мало чим відрізнялася від першої, хіба засувів було менше, лише два. Але той, хто потрапляв сюди вперше, дуже здивувався б, уздрівши, що злодіїв господареві боятися начебто нема підстав. Половину єдиної кімнати займали величезні, до стелі, книжкові полиці, забиті книжками в два, а то й у три ряди. Одначе безладом тут і не пахло, не помічалося навіть звичного кімнатного пилу. Кожна книга чи брошура мала своє місце. В кутку притулився телевізор, Роман знав — господар дивиться через супутник більш як тридцять каналів. Письмовий стіл, великий, роботи кінця дев’ятнадцятого століття, і банальна софа довершували обстановку. Був ще комп’ютер, господар навчився користуватися Інтернетом і новинка йому сподобалася, хоча в цілому до сучасних науково-технічних досягнень він ставився без особливого захвату, вирізняючи лише ті, які дають практичну користь у його дослідах. Правда, зайти в цю дивну квартиру-фортецю випадкова людина не могла. Таким правом користувалися щонайбільше чоловік із десятеро, з рештою господар спілкувався телефоном, через Інтернет чи, що траплялося не частіше двох разів на тиждень, особисто, призначаючи зустрічі за межами свого житла. Важкі двері та міцні засуви охороняли єдину цінність — власне господаря квартири.

Йому було сімдесят шість, але як на свій вік він тримався напрочуд бадьоро, виглядав років на п’ять-сім молодшим. Борода акуратно стрижена і доглянута, довге сиве волосся стягнуте на потилиці в хвіст, носив він витерті майже до білого блакитні джинси, влітку ходив у «найківських» кросівках, взимку — в старих, але міцних шкіряних чоботях з гострими носами і ковбойським каблуком. Звали його Павлом Степановичем Чирвою.

Ще студентом Роман Ващенко твердо вирішив написати про Чирву статтю в науковий журнал. На той час він уже досить зблизився з цим чоловіком, завоював його довіру, що вдавалося дуже небагатьом, і навіть був запрошений на чарку в квартиру за п’ятьма замками. Чирва, ні слова не кажучи, навіть не прочитавши чорнових начерків, розірвав списані аркуші, підпалив їх від запальнички і кинув догоряти в унітаз, змив водою попіл, усе це зробивши без коментарів. Згодом Роман дізнався про часи, коли про Павла Чирву писали, точніше, згадували на батьківщині лише для того, аби суворо вказати громадськості, чиї імена та прізвища згадувати заборонено. І тепер, коли, як кажуть, сам Бог велів, Чирва не вважає за потрібне дозволяти писати й говорити про себе широко. З нього вистачало й того, що про нього говорив і писав — і дотепер говорить та пише, — увесь, як він сам зазначає, «цивілізований Захід».

Лікар-психіатр Павло Чирва міг стати кандидатом, а потім і доктором медичних наук. Йому вдавалося практикувати і займатися науковими дослідами одночасно, він робив успіхи, на нього зважали. Його статті з психіатрії публікували спеціальні журнали, і вони мали резонанс. На всілякі наукові симпозіуми та конференції Чирва їздив нечасто: відволікає від роботи. Все б нічого, але з часом колеги почали помічати дивний — для них! — зсув у його дослідах. Чирва вивчав сни. Причому сни як основний чинник, який допоможе розшифрувати особливості психіки кожної окремо взятої людини, більше того — вивчення і розшифровка снів, на його думку, може дати ключ до розуміння того чи того психічного стану особистості, виявлення і попередження психічних хвороб, відхилень, розладів і таке інше. Далі — більше: він почав обережно заявляти, що сон є паралельним світом, до якого можна проникнути, навіть впливати на його розвиток. «Сни на замовлення» — цю статтю свого часу навіть цитували в програмі «Очевидне — неймовірне». Зокрема, там писалося: психічно хворі теж бачать сни, і якщо на ці візії впливати ззовні, то психічні розлади можна лікувати. Така собі «сонна терапія». Завдяки цьому методу кількість божевільних швидко зменшиться, навіть зведеться до нуля.

Хтось прислухався до Чирви, хтось сміявся. Але ніхто не забороняв вивчати космос, доводити існування марсіян, НЛО та Бермудського трикутника, розповідати про чудеса індійських йогів і привидів океанських глибин. Можливо, Чирва як фахівець у своїй галузі і захистив би всі необхідні для високого наукового звання дисертації й поповнив би собою когорту дивакуватих персонажів зі світу вчених — зображували таких у кіно та книжках як кумедну альтернативу мислячому і дієздатному пролетаріату. Але наприкінці шістдесятих він опинився у складі радянської делегації на міжнародному симпозіумі в Стокгольмі. Захід звичайний, прохідний, Чирву послали туди, можна сказати, випадково, саме через незначущість даної події в контексті розвитку світової психіатричної думки. Нічого крамольного сорокап’ятирічний психіатр, у якого свої маленькі дивацтва, котрі, зрештою, пробачаються хорошому фахівцеві, відколоти не міг. Чирва тезово виклав свої погляди на сновидіння, на необхідність виділити вивчення сновидінь в окрему галузь психіатрії, мало не створити нову науку. Йому ввічливо аплодували. А за два дні за сніданком до нього підсів професор з Лондона. Його справді захопили досліди київського колеги, вони довго спілкувалися, результат — англієць завіз на Альбіон кілька ґрунтовних статей Чирви, їх переклали і видали окремою брошурою.