Нейтральна територія - Страница 10

— Тоді чому ви не були в нього жодного разу?

— Якщо йому не потрібні лікарі і люди, котрі врятували йому життя, то мене він тим більше прожене. Вдруге я цього просто не переживу.

Ольга не знала, в яке русло спрямувати розмову, і просто спитала:

— Давно ви не живете разом?

— Як подивитися. В мами я оселилася рік тому, а так — десь років зо два з половиною.

— «Так» — це як?

— Ще чаю? — Аліна запитала явно для того, аби зібратися з думками, Ольга кивнула і підсунула чашку ближче до господині. Чайник почав холонути, смак напою був гидким, і Ольга додала більше цукру. Свій чай Аліна не пила, тільки легенько постукувала пучками по щербатих краях чашки. — Ви ж теж незаміжня?

— Зараз ні, — Ольга зазначила про себе, що останнім часом їй нерідко доводиться відповідати на це запитання.

— Тоді вам не треба пояснювати, як чоловік і жінка повільно перетворюються на чужих людей. Але з Толею це сталося якось дуже швидко, одразу. Якось уночі він закричав. Спросоння я не второпала, що сталося, він проганяв когось і дуже лаявся. Я збудила його, більше він не заснув, тинявся по квартирі до ранку. Сон відтоді став для нього проблемою. Нічні крики повторювалися, пояснювати він нічого не хотів. Запої почалися саме через бажання поспати, п’яні просто вирубаються, ви ж знаєте.

— Знаю, — Ольга уявила, як здивувалася б Аліна, якби дізналася, наскільки добре їй це відомо.

— Він став дуже нервовим, його дратувало буквально все. Найстрашніше — він заговорив про смерть. Про самогубство. Лякали навіть не розмови — я була впевнена, що Толя заподіє собі що-небудь. Знаючи його родину… Знаєте, коли йому було сімнадцять, його мати повісилася. У Голосіївському лісі. У записці просить нікого не звинувачувати і пояснює, що не хоче йти з життя вдома, дітям там жити ще, — Аліна зітхнула. — Через шість років утопилася сестра. Вона старша за Толю на два роки. Чому — ніхто не знає, ніяких передсмертних листів. Вони компанією поїхали відпочивати, хтось потім говорив про незрозумілу сварку з одним хлопцем, хоча гуляли всі разом і нічого дивного ніхто не помічав. Толя переживав дуже, завжди переживав, — вона знову зітхнула. — Ще він не хотів дітей.

— Чому? — Ольга відчула, що пауза перерве потік відвертостей, тому своїм запитанням спробувала не допустити її.

— Не знаю. За ті чотири роки, що ми жили разом, я кілька разів говорила про дітей. Спочатку він відповідав: «Поки що рано», потім просто ігнорував відповідь і, нарешті, заявив: якщо я допущу появу дитини, він мене покине. Зрештою, — Аліна гірко посміхнулася, — він зробив це й без дитини, взагалі без якоїсь видимої причини. Отож, як бачите, — вона розвела руками. — Я й сама не проти знайти відповіді на всі запитання щодо мого чоловіка. Нічні крики, пиятики, нерви — я намагалася боротися, але Толя сам же мені забороняв, наче навмисне знищував себе. Кінцевий підсумок — він прогнав мене геть. Ось так. Без жодних пояснень та звинувачень. Сказати вам одну річ? Він обов’язково знову спробує вбити себе, ось побачите.

— А… батько його? Ну, теж так, як мама? — Ольга намагалася говорити обережно.

— Не знаю. У них був вітчим, батьки начебто розійшлися. Толя не дуже відкривався на подібні теми. Принаймні, розлучення й самогубство — справді в них сімейне, а власна родина — для кожного болюче місце. Вітчим, здається, помер, коли Толику було чотирнадцять чи п’ятнадцять років. Вони ще після того переїздили, мінялися з кимось районами, точно не знаю. Як у них так виходило, з обмінами — вічні проблеми… Я так і не зрозуміла, що ви хочете дізнатися про Анатолія… Чаю ще налити?

— Я сама поки що не розумію… Чаю? Ні, дякую, я вже побіжу.

Біля дверей, коли Ольга одягнулася і готувалася вийти, Аліна поклала руку їй на плече.

— Ви дзвоніть мені, Олю. І заходьте. Треба ж мені знати… ну… як він там.

Ольга вже встигла прочитати в очах Аліни самотність, тому постаралася щиро посміхнутися.

— Дякую ще раз.

Спускаючись брудними сходами — ліфт тут не працював, певне, від Всесвітнього Потопу, — Ольга розмірковувала: чи правильно вона вчинила, не сказавши жінці, що Анатолій Гончаренко й далі кричить ночами.

Хлопчина в сірій кепці завзято дірявив блискучим багнетом колесо вантажівки. Дівчинка з кісками, що стирчали врізнобіч, стріляла майже впритул в німецького офіцера. Хлопчисько в тілогрійці старанно цілився з-за дерева, готуючись убити чергового ворога. Двоє дітлахів радісно спостерігали за підірваним ними залізничним мостом, а заразом — товарним поїздом. Дівчисько підпалювало будинок. Увесь цей ряд картинок розташувався під плакатом, з якого твердою рукою художника-оформлювача питали сучасників: «А ти б так зміг?»

— Чому це не знімуть?

— Запитайте нашого директора. Biн лишив тут усе, як було. Історія, каже. Тільки навряд чи в даному випадку він думав про історію.

— Ви теж викладаєте цей предмет. І ви, я помітила, незадоволені, що наочну агітацію залишили.

Крізь скельця окулярів на Ольгу дивилися розумні очі літньої жінки.

— Ви ж прекрасно розумієте, які сторінки якої історії він мав на увазі. І з кого та з чого вирішив поглузувати, залишивши на стіні ці стенди. Так, вони з недавнього часу. Ви, та й він теж, у ті часи вчилися в школі, для вас ленінські куточки були звичним явищем. Сьогодні ви тикаєте нам їх в обличчя.

Ольга помітила, що розмова заходить не туди, що вчителька історії Ганна Іллівна ставиться до неї без симпатії, і все ж таки, навіть не спілкуючись зі шкільними вчителями чотирнадцять років, починала впізнавати в співбесідниці усіх тих педагогів, котрі ставляться до учнів без симпатії і — найбільш неприємне — бачать учнів в усіх, хто молодший за них хоча б років на десять. Тому вона відкинула навіть думку про плавний, демократичний перехід бесіди в інше русло і просто, в піратський спосіб, пішла на абордаж: